Сороковини

Євген Гуцало

Сестри повмощувались на лаві за столом, хазяйка сіла навпроти й задивилась на їхні руки, що лежали на скатерці, далі поглянула на свої, наче вперше бачила.

— Кажеш, Оленко, не виробилась, то скоро помолодшаю?

— Може, ви розгнівались, то я не хотіла образити вас...

— А я заздрю вам. — Лизавета не чула чужих слів, вона прислухалась до болю й гіркого неспокою в своєму єстві. — У тебе двоє дітей, обидва хлопці? І, кажеш, чоловік хоче ще одну дитину, й безпремінно дівчинку, а ти відбрикуєшся?

— Та не відбрикуюсь, — благально заперечила Олена. — Тільки ж хлоп’яки ледь на ноги поспинались, куди нам із дочкою квапитись? Чоловік щодня на роботі, я теж не без діла, в конторі на базі сиджу, а діти — то ж найтрудніша робота, не спить вона ні вночі, ні вдень.

— То й добре.

— Що тут доброго? Ви, тітко Лизавето, не знали за Кирилом ніякого горя, отак би й далі вік вікувати...

— Й тобі, Зінько, заздрю, — обірвала старшу сестру. — Хочеш вір, а хочеш не вір.

— Ви зараз набалакаєте, — густим басом прогула Зінька, й чорні її брови затріпотіли над очима, як язики полум’я над вогнищем. — Та знаєте, що мати наша померла молодою, що батько взяв мачуху до хати? Й про Явдоху, мачуху, наслухались?

— Наслухалась, бідова молодиця. Своїх двоє без батька, вас двоє без матері — ото кагала, а вона ж мала всім раду дати.

— Й не поспали в дитинстві. Ще сонце не зійшло, а вже вставай, а вже корову жени до череди, а вже свиню попорай, теля впни на вигоні, курям дай товчі, полий капусту на грядці, біжи до школи, пери шмаття, гайда по паливо, сідай на автобус та жени до магазину по хліб, а там курка несеться в сусідньому городі, а там...

— Але ж і Явдоха не сиділа склавши руки, в неї хіба легше життя, коли вас багато?

— То ви, тітко Лизавето, заздрите, що стільки випало на нашу долю?

В Зіньчиному голосі бриніла кривда.

— Ото як буває, — озвалася старша сестра, і по її прив’ялому вродливому обличчю хвиля за хвилею маяв бляклий усміх. — Ще й заздрять твоїй біді.

— То, дочко, добре, що змалечку наробились, що тепер не цураєтесь ніяких клопотів. І дітей своїх навчите шанувати працю.

— Не тільки шанувати, а й робити навчимо.

— А я, дівчата, марно своє життя прожила, не дав мені той ірод... Кажете, я за ним як за кам’яною горою? — Лизавета заголосила, сльози покотились по щоках. — Пізно він переставився, пізно, а могло б уже не бути.

— Про що ви? — в один голос білява й чорнява сестри, подивовані почутим на сороковини.

— Я скільки поробила? До війни ходила в ланку на буряки, думала, п’ятисотенницею стану, бо тоді п’ятис-тенниці гриміли... У війну кожен порпався на своєму городі, хай ту окупацію і не згадувати... Наші вступили на день-два... Німці вернулись, а тоді наші як ударили, то німці й покотились, мов порожня діжка з гори. Кирила мобілізували, мусив іти на фронт. Мене взяли стрілочницею на залізницю, а харчів же тоді ніякісіньких, то я як? Ото йдуть ешелони по колії туди-сюди, в вагонах наші солдати на фронт добираються, поранені в тил їдуть, не все ж і з’їдали з пайка, викидали з вагонів сухаря чи шкоринку, то я ходила вздовж насипу й визбирувала, так і харчувалась. А за якийсь місяць видали талони, оклигала я, пайку хліба маю, цукор. Тут Кирило вернувся з армії, взяли його на хлібопекарню робити, бо фронтовик, бо й контужений, і в груди поранений. А Кирило що? Наказав, щоб не ходила на залізницю, що сам постарається на сім’ю. Спершу я ні в яку, хочу на роботу, й годі, вже звикла стрілочницею, то він, дівчата, як дав мені... збив ногами... звестись не могла. Виклопотав медичну довідку, що нездужаю, а за довідку підмастив, кому слід, бо він завжди підмащував. От і сіла я в хаті та на городі, все біля чоловіка та для чоловіка, і вари, і пери, і вклади п’яного спати, коли пізно притарабаниться додому, й болячки повилизуй.

Заплющила очі, наче потонула, наче засмоктало її болото спогадів — і вже не дихнути, не порятуватись. Ледь тремтіли повіки в плетиві блакитних жилок, наче в них видимими поштовхами пульсував страх і розпач. Сестри дедалі більше переймалися співчуттям до чужого життя, яке раптом стало таємницею за сімома замками, хоч, здається, ще недавно не було ні таємниці, ні замків.

Лизавета прокинулась і загомоніла:

— Якби з хлібозаводу сам не втік, то засудили б, а так минулося. Тут підвернулось місце на лісопильні, то він когось упросив, когось ублагав, когось підмогоричив — і вже, дивись, робить на лісопильні, а до колгоспу не подався. Ви, дівчата, знаєте, що таке дерево тепер, коли в кожного як не квартира, то хата своя, а тоді, в ті часи... Вмів діставати дошки, вмів діставати дерево — й не попадався. Вже такий метикований був, як заєць, знав, де й під яким кущем заховатись. І не просихав од горілки. Якось я обізвалась, щоб отямився, бо попадеться, в тюрму загримить, то він збив чобітьми, два тижні відкашлювалась та синці виводила на тілі. «Чи тобі мало? — кричав. — За твій заробіток я й тютюну не куплю! Маєш ноги мені мити вранці і ввечері, а воду пити». Сердився, що знову хотіла податись на роботу, на цей раз касиркою продавати білети на нашому вокзалі. «Хіба такі, як ти, вміють заробити, щось додому принести? — кричав. — Із таких на старі часи голота голодна виходила, то радій, що маєш чоловіка, доглядай!..» З лісопильні теж мусив тікати, бо, якби не змастив п’яти салом — попався б разом із такими, як сам, уже мали його на приміті... Й не подався до колгоспу, а за якийсь час уже на молокопункті біля сепаратора орудував, і, видно, так орудував, що свіжа копійка в кишені завжди шелестіла. А вже коли в кишені шелестить — людина пропаща. Погано, коли нема, й ще гірше, коли багато або задарма дістаються, неправдою... Ще раз хотіла піти на роботу, напитала на маслобойні, та звір той знову збив. «Роби вдома, — кричав, — роби на мене — ото й уся твоя робота!» Втекла до матері, царство їй небесне, а хіба не прийшов на третій день перепрошувати? Й не сам, а зі сватами, двічі приходив, клявся, молився та божився, що не може без мене... Бо правда, не міг, звик, що я наймитом служу в нього.

Лизавета знову заплакала.

— Занапастив і мене, і життя моє. Хоч би пенсія була на старість, але ж і пенсії тепер нема... Ні за що так не клястиму його, як за те, що на роботу не пускав. Наче осиротив. А ви щасливі, бо робите, бо ще попереду стільки роботи у вас. Кажеш, Олено, чоловікові твоєму мало двох хлопчиків, хочеться ще дівчинку? То чого баришся? Народжуй дівчинку, вона вдасться схожою на тебе.

— Вмовили, — усміхнулась Оляна.

— Тітко, а чому ви сказали, що пізно він переставився? — нагадала Зінька.

— О, запам’ятала?

— Сказали, що вже могло давно не бути...

— Ану, дівчата, — сказала тітка Лизавета, зводячись, — давайте зсунемо оцей диван під стіною, бо сама не здужаю.

Оббивку на старому дивані міняли вже кілька разів, і тепер він блищав чорною цератою. Згори на спинці прямокутне дзеркало жовтіло сліпими плямами, рудими підтьоками. Дві круглі дерев’яні подушки, теж оббиті цератою, нагадували залізні колоди, до яких можна рубати курячі та гусячі голови. Над диваном висів портрет покійного, обвитий креповою стрічкою. З-під рідненьких, наче прополених брів покійний дивився водянистими, безбарвними очима.

Відсунули диван, за яким одкрилася стіна в павутинні.

— Ось погляньте, — сказала тітка Лизавета, — тільки не на стіну, а на підлогу.

Й за іржаву скобу потягла на себе дерев’яну ляду, яку здивовані Оляна та Зінька роздивились лиш тепер.

— А там яма, — й Лизавета тицьнула пальцем у похмуре війстя, що війнуло затхлістю.

— Погріб на кухні, так? — спитала Зінька.

— Ага, погріб, — засміялась хазяйка. — Не погріб, а схованка, ще з часів війни... Побачили, а тепер давайте диван посунемо назад.

Посунули диван до стіни. Покійний з портрета стежив за ними водянистими очима.

— Сам вирив, — сказала тітка Лизавета. — Тільки що — й сховався, бувало, днював і ночував, я туди подавала їсти. Перечікував, переховувався... Приходили поліцаї, питали — я не признавалась, то хіба не збили прикладами? Аж пізніше виліз, коли наші вже далі погнали німця, тоді вже й забрали до армії, відслужив... А я так собі не раз думала... Думала, коли бив мене, й тепер ось думаю... Варто ж було тільки моргнути, кивнути на диван — і порішили б його поліцаї. Так ні ж, урятувала на свою голову. За те й розплачувалась усе життя, й нині ще не розплатилась, бо хіба не повинна спокутувати вину, що втаїла, не виказала? А не будь я така сердобольна, то зовсім по-іншому жила б, жила б так, як усі люди. Як ви, Олено й Зінько... Як добре подумати, сама винувата, сама розплачуватись маю до скону.

— Чому ж після війни яму не засипали землею? — спитала Зінька.

— Не давав, хай, каже, стоїть яма, їсти не просить.

— Хоч ви засипте, страшно...

— Засиплю, щоб од людей не соромно було... Бачте, він і тут хитріший, ніж я! — не так сказала, як скрикнула тітка Лизавета, гнівна, що її ошукано.

— Про що ви?

— Перший помер, от! А треба ж було мені першій, а не йому, от би покарала, якби спробував сам без мене.

— Та вам, тітко, ще одне життя треба прожити за те, що змарнували.

— Тільки й лишилось, що розплачуватися за свої гріхи, а скільки — хіба вгадаєш?

Сестри помогли попоратись у хаті, змили водою підлогу в кімнатах і в коридорі. На кухні Лизавета прибрала сама. Потім іще сиділи втрьох на веранді, обвитій диким виноградом, і, перемовляючись, дивились через розчинені двері в м’який морок літньої ночі, що дихала вогкими пахощами землі, городу, саду. І всі ті пахощі перебивав млосний дух нічної красуні, якої росло на подвір’ї табунами. Чулось, як по дорозі йде молодь, сміється, десь неподалік спалахнула й обірвалась пісня — так, як у темному небі спалахує й миттю гасне слід падучої зірки.

І, вже провівши сестер за ворота, Лизавета сказала:

— Дівчата, може, напитаєте мені яку роботу?.. Начебто можна йти нянькою в ясла, та чи візьмуть?

— А чом не візьмуть?

— Варто попроситись? — зраділа тітка Лизавета.

— Візьмуть, чом не взяти... Ось і будете з ранку до смерку товктися з дітьми, а не самі...

Схилившись грудьми на ворота, стояла тітка Лизавета, тяжко вдивляючись у темряву, прислухаючись до шерехів, звуків, голосів. А може, чекала когось? Може, не могла зрушити з місця, сп’янівши від чадних запахів нічної красуні?

Хата бовваніла за її спиною і, без жодного вогника у вікнах, скидалась на примару, яка ось-ось западе в землю, що й сліду не залишиться по ній.