Символічна збірна села

Євген Гуцало

На відкритті сільського стадіону молодий голова колгоспу Пачевський сказав:

— Тепер правління артілі дбає не тільки про високі врожаї зернових, не тільки про сталі надої молока, не тільки про фураж чи про економію пального, а й про спорт. Хай приходять на стадіон і діти наші, й дорослі, й старі.

— І дід Оверко? — крикнув хтось із натовпу.

Дід Оверко був знаменитий сільський довгожитель, про котрого не стомлювалась писати районна газета на четвертій сторінці під усілякими вигадливими заголовками: «Літ до ста рости», «Молодіючи душею», «Нев’януче серце»...

— І дід Оверко! — весело згодився голова колгоспу.

— І баба Векла? — не вгавали в натовпі.

Баба Векла накульгувала, то, горблячись, ходила з костуром.

— І Векла теж! — сказав Пачевський.

— Хай бере участь у стрибках із жердиною! Жердину завжди в руках має!

Голова колгоспу не зважив на той невдалий дотеп, вів далі:

— Високі показники в спорті хай ведуть до високих показників у праці. Хто швидше бігає — той краще оре. Хто далі кидає ядро чи гранату — той більше надоює молока від кожної фуражної корови. Хто вправніше передає естафетну паличку — той попереду в тонно-кілометрах!

Може, трохи й прямолінійно говорив про зв’язок, який, на його думку, існує між культурою праці й фізичною культурою, проте аплодували дружно.

Після відкриття відбувся футбольний матч. Грали їхні ж таки, сільські, футболісти з командою цукрового заводу. Заводські на першій же хвилині пропустили гол у свої ворота. Гол, як годиться, був зустрінутий свистом і переможними вигуками, й команди почали гру з центра поля.

Гол забив онук Петра Петровича Танасійчука, що також навідався на відкриття стадіону, й старий сяяв од радості круглим та жовтим, як начищений мідний таз, обличчям. Поряд трапився Пачевський і, видно, гордий із того, що їхні колгоспні спортсмени на рівних змагаються із заводськими, сказав:

— А що, гарно ваш Васько врізав із ходу! Прорвався по правому краю, вийшов сам на сам із воротарем — і в дев’ятку!

Танасійчук лише надимав щоки й сопів, нічого не кажучи.

Молодий голова колгоспу, стежачи за грою, запитав згодом:

— Чому ви, Петре Петровичу, не зайдете ніколи в правління?

— А чого заходити? — буркнув Танасійчук.

— Може, потребуєте допомоги? То сказали б, колгосп ні в чому не відмовить.

Танасійчук мав за душею кривду на голову колгоспу. Коли син хотів ставити нову хату, просили в Пачевського садибу від лісу, де вільніше, а той дав дозвіл тільки поблизу тваринницьких ферм, де ставились усі, тут була їхня сільська вулиця молодожонів. Начебто й років чимало минуло, проте образа чомусь не забувалась, а з часом навіть ставала пекучіша.

Бо що ж виходило? Виходило, що він, Танасійчук, який головував у цьому ж таки колгоспі після війни, в найтяжчі роки, не заслужив на добре ставлення. Дивлячись на теперішніх керівників, думав не без гіркоти: «Спробував би ти не тепер, а тоді. Тепер у тебе техніки більше, ніж колись на весь район...»

— Спасибі, допомоги не потребую, — відказав Танасійчук.

І тут худий та сухоребрий, мов обсмоктана тарань, Васько підхопив м’яч у центрі поля, обвів фінтами одного та другого суперника й став стрімко наближатись до воріт. У підкаті кинувся на м’яч захисник заводської команди, та Васько якимось дивом перекинув м’яча, сам перестрибнув через розпластаного футболіста — і вже перед ним нікого не було, крім воротаря.

Другий забитий м’яч тріпнувся в сітці. Стадіон засвистів. Хлопці кинулися обіймати й цілувати свого форварда — достоту так, як обіймаються й цілуються на екранах телевізорів найвидатніші футболісти світу.

— Ну, Петре Петровичу, й сімейка у вас! — торжествував голова колгоспу.