Символічна збірна села

Євген Гуцало

Танасійчук, почуваючись хазяїном, буркнув:

— А чого ж інакше до діла братись? Чого братись, як не забивати м’ячів?

— Он скільки береться, а не можуть!

— Сам би Васько теж не зміг, — справедливості ради визнав Танасійчук. — Разом із командою...

— Після десятирічки можемо рекомендувати Васька до сільськогосподарської академії. Чи до інституту, — вдарився голова колгоспу у великодушність.

У другому таймі заводські футболісти розігрались і теж забили два м’ячі. З нічийним рахунком і закінчився матч. Зразу ж на поле вибігло безліч хлопчаків, появилось безліч м’ячів, які в польоті ширяли туди й сюди, мов сліпі кажани. Танасійчук іще постояв у гурті болільників, які журилися за втраченою перемогою, а потім, сутулячи кістляві плечі, почимчикував геть.

У буфет при сільській крамниці завезли пиво, стояв гамір. Танасійчук — із нагоди відкриття стадіону чи з іншої причини — попросив продавщицю націдити кухоль. Пити подався надвір, під акації, де на колодах зваленого дерева вже зібралась чоловіча компанія.

Вечоріло. В небі пливла самотня хмарина, схожа на копицю сіна.

— До нас! — озвалася захмеліла компанія, радо стрічаючи Танасійчука.

Ще не встиг примоститись на колоді, а вже хтось простягнув шматок в’яленої рибини.

І хоч не старий Танасійчук забив нині два м’ячі, проте, випивши, дедалі більше почувався іменинником і чоловічу увагу до себе сприймав, як належне.

— Васько — чорт! Він як грає? Прив’язує м’яч до ноги — й гайда! Ніхто з ним не збіжиться, й «Жигулі» дожене, як захоче.

— Біжить, як лошак!

— Та куди лошаку проти нього!

— А худий, наче хорт.

— Хіба тепер здоров’я в грубому тілі? То раніше здоров’я було в грубому, тепер у худому.

Коли озивався Петро Петрович, усі шанобливо слухали. Зрештою, зайшла мова про те, що хлопець заслуговує бути прийнятим до київського «Динамо».

Сидів на колодках під буфетом і пив пиво Кость Присяжнюк. Непевного віку, лисий, з щіточкою вусів під розплющеним носом. Кость уславився в їхньому селі тим, що по телевізору дивився всі ті передачі, коли транслювався футбол, хокей, баскетбол, волейбол, гандбол, водне поло, бокс. Пам’ятав, хто й коли забив гол, яка команда виграла, а яка програла, яка вибилась у чемпіони, а яка перейшла в нижчу лігу.

Буваючи в будь-якому місті, Кость найперше прагнув потрапити на те заповітне місце, де тирлувались тамтешні болільники. Спершу делікатно прислухався до балачок, а вже потім встрявав і сам зі своїм авторитетним словом. І, слід визнати, не без успіху. Та й чом не без успіху, коли він єдиний у селі передплачував усі спортивні видання («Советский спорт», «Спортивну газету», тижневик «Футбол-хоккей», журнал «Старт»), які перечитував до останнього рядочка, а деякі матеріали то й багаторазово.

В селі рівного йому за авторитетом не було й поки що не передбачалось.

— Васькові спершу треба постажуватись у класі «Б», — п’ючи пиво, сказав Кость. — А вже потім думати про перехід до вищої ліги.

Це значуще міркування ні в кого не викликало сумнівів. Гомоніли:

— Якби крила, то згодом увійшов би й до збірної Союзу.

— А що? Тоді б не програвали яким-небудь грекам.

— Чого там, греки теж грають.

— А там, дивись, увійшов би наш Васько й до збірної світу.

— Це до якої збірної?

— Та до тієї, ну...

— Якої нема? До символічної?

— Ага, до символічної.

Кость Присяжнюк знову сказав значущо:

— До символічної світу — навряд.

З ним не згодились:

— Не зразу, а колись!

— Ти нашому Васькові не підтинай крил!

— Як дуже захоче, то ввійде!

— Васько ще просто любитель, — твердо стояв на своєму Кость. — А там — самі професіонали. Чи ви знаєте, що таке професіонали? Та Франц Беккенбауер одержує зарплату вчетверо більшу, ніж сам німецький кайзер.

— А ти звідки знаєш?

— Розказують.

Здивовані почутим, на якусь мить притихли. Танасійчук невдоволено сопів, трохи ображений за свого онука. Бо як-не-як, а той таки забив сьогодні два м’ячі, й не кому-небудь, а команді цукрового заводу, що бере участь у районній першості.

— То, може, він хоч увійде до символічної збірної села? — буркнув, навіть не глянувши в бік спортивного авторитета.

— Нашого села? — хутенько перепитав авторитет.

— А до якого ж!

— До збірної села ввійде, — згодився Кость.

— І на тому спасибі! — глузливо подякував старий Танасійчук.

— Нашого села на даному етапі, — уточнив спортивний авторитет. — Бо як буває? Буває, складають символічну збірну за всі часи — й за теперішні, й за минулі. До такої потраплять і ті, по кому тільки слава зосталась, а самих давно немає.

Смеркало, в повітрі пахло медовим духом акації. Чоловіки бігали по пиво, приносили зеленаві шапки піни в кухлях, здмухували. Й не без поблажливості слухали Костя Присяжнюка, котрий хоч і був зухом у своєму ділі, та діло те було футбол — і годі...

— Та якщо складати збірну села за теперішні й колишні часи, — гомоніли, — то Васько однаково ввійде.

— Чому?

— Бо лиш тепер почали в селі по-справжньому грати в футбол, раніше не грали. Скажімо, за панів хіба грали? Плуг, нива, ціп, ярмо та дишло — ото й увесь футбол!

Це сказав Карпо Кашпур, колгоспний бухгалтер, широкознаний ще й за те, що про всяку погоду мав окремий головний убір: в спеку надівав капронового, в дірочках, капелюха, в похмуру днину нацуплював солом’яного бриля, в дощову пору брав брезентового картуза, в осінній день уже велюрову чи фетрову шляпу.

Сьогодні Карпо Кашпур був у вузькокрисому капроновому капелюсі.

— Тоді футболісти не славились, як тепер. Із тих часів кого знаємо? Ну, Никодима Варчука, він до самого Кармелюка втік, разом нападали на багатіїв... Далі що? Революція. У революцію в який футбол грали? За землю брали одне одного за петельки... Он прадід нашого Харченка в Петербурзі служив, начебто й Леніна бачив на Фінському вокзалі.

Перейшли до громадянської:

— Теж не грали у футбол. Ну, кого з цього часу візьмеш до символічної збірної села? Такого, що всім запам’ятався? Ну, запам’ятався Бовтюк Нестір, воював скрізь — і під Попільнею, і під Ковелем, і на Сиваші носило його... Але ж не футболіст.

Настала черга колективізації:

— І не чули тоді про футбол... А прославився тоді перший голова комнезаму, Василь Постоюк, його рідний син тепер у Москві живе, в штабі служить.

Говорили й про війну:

— Може, хтось і чув уже про футбол — із тих, що побачили світу. Але де там, щоб грали! Колгоспну худобу погнали на схід, загубилась у степах, одні чоловіки на фронті, другі ховаються, німці ловлять дівчат і хлопців, відправляють на каторгу... Івана Тизуня скосили з автомата тільки за те, що гранати ніс за пазухою, а хлопцеві ж було десь чотирнадцять чи п’ятнадцять.

Не обминули час повоєнний:

— Чого ж, діти вже грали у футбол німецькими касками... Запрягали худобу в плуги, а баби трималися за чепіги, так і орали землю... А то пастухи наклали мін у вогонь, ось і порвало всіх, що й сліду не зосталось. Скільки ж це — п’ятеро чи шестеро? Півкоманди... Двох хлопців розірвало Миколи Табарчука, він цілий вернувся з фронту, от трапляється в житті! Хлопця Олександри, що й досі ото живе коло старого млина, порвало, й навіть Настуньку, дочку Павла Грабового. Трапляється в житті! Четверо хлопців було в Грабового, в цей день хто куди подався по всяких роботах, погнала корову до череди єдина дочка, Настунька, — й на тобі, Настуньку разом із усіма порвало... Може б, із тих чередників футболісти вдалися? Такі, що рівних їм не було б ніде. А може, й Настунька ганяла б м’яча, бо тепер он і дівчата гасають із хлопцями, не втямиш, хто в спідниці, хто в штанях.

Карпо Кашпур, колгоспний бухгалтер, слухав балачку, сам докидав слівце, і, зрештою, визнав:

— Справді, наговорили ми! Кого ж брати до символічної збірної села?

Звертався до спортивного авторитета Костя Присяжнюка.

— Сплутали праведне з грішним, — смикав той щіточку вусів. — Я вам за попа, а ви мені за попову дочку. Я вам «здрастуйте», а ви мені «добраніч»! Треба як? Треба коней до коней, механізми до механізмів, а футболістів до футболістів!

Хитре лице Карпа Кашпура блищало міддю в теплому вечірньому повітрі.

— Ти, Костю, кинь! Кинь, тобі кажу. Як же це так — символічна збірна села за всі часи, теперішні й колишні, а нема нікого з колишніх часів, так? А чому нема? Хоч хтось винен, що міг би грати у футбол, а не вийшло? Може, з них найкращі футболісти б і вдались? То як же забути про них, не ввести?

Тільки чоловіки намислили ще взяти по кухлю пива, як під акаціями, наче злий дух із пекла, появилась буфетниця. Й не так попросила, як закричала, щоб здавали «тару», себто кухлі, бо їй пора зачинятись.

І в тих, що втратили пильність, сама висмикувала кухлі з рук.

— Ох і футбольчик завтра буде! — чувся в темряві хрипкий голос Костя Присяжнюка, спортивного авторитета. — По телевізору, за третьою програмою...

Інші вже гомоніли про те, що завтра понеділок, а раз понеділок — значить, робота.

Старий Танасійчук ішов додому. В глухій вуличці з ровів тягло густим духом кропиви та лопухів, а з людських дворів чадними хвилями котився запах м’яти.

— Петре!..

Хтось доганяв у темряві, клишоного збивав куряву зі шпоришу. Догнав — і мовив голосом Карпа Кашпура, колгоспного бухгалтера:

— Зачекай, пройдуся з тобою. Спішиш, мов на коні, й не вженешся за тобою.

— На коні, — буркнув, — та ще охляп...

Небо над селом наче курілося сніговою порошею зірок.

— Це ж Федота забули згадати, — бубонів бухгалтер. — Стількох згадали, а його ні...

— Федота? Якого? — мовив старий, думаючи про своє.

— Того, що тримав тітку мою Фроську... Їхав з лісу на санях по харчі в село, наскочив на поліцейську засідку, вони з кулемета і коней посікли, і партизанів... Добре, що тітка Фроська втекла з дітьми на хутір, а то б і їх порішили.

Ось Танасійчукове обійстя, можна й розійтись, так ні — спинились під розложистим гіллям груші-дички, гомоніли. Глибшало небо, даленіли зорі, густішали запахи — з городів, із поля, що простиралось у м’який морок червневої ночі.