На озері Доброму

Євген Гуцало

На початку серпня, майже за місяць до відкриття сесії в педагогічному інституті, другокурсник філологічного факультету Андрій Шалата раптово надумав поїхати в гості до свого дядька на Волинь. Туди, в Нуйнівське лісництво, дядько одержав призначення ще років дванадцять тому, коли закінчив лісотехнічний технікум, і там, у селі Нуйно, одружився на бібліотекарці, нажив із нею двох дівчаток (фотознімки з них дядько акуратно надсилав двічі на рік — на Жовтень і Першотравень). Власне, дядько вже давненько запрошував навідатись у гості, познайомитися з дружиною, подивитись, як вони живуть, та в них, придніпровських Шалат, усе якось не складалося з поїздкою, навіть дядько почав удавано гніватись на них — і на старшу сестру свою, таку забарну, і на чоловіка її, що знав тільки роботу в колгоспі, й на сина їхнього Андрія, якому товариші та товаришки світ зав’язали.

Й тоді Андрій надумав: а чом би й справді не поїхати? І якщо не сьогодні, то коли? Ото здивуються і дядько, й дядина, й дівчатка їхні, коли вгледять гостя несподіваного у своїй хаті!

Добирався поїздом до Ковеля, далі автобусом до Каменя-Каширського. Запам’яталась дорога, обсаджена горобиною, — на гіллі рясно зоріло червоних ягід, іще не дозрілих, але вже з густим світлом тієї пекучої пристрасті, що віщувала наближення недалекої осені. З Каменя-Каширського попутною машиною добивався до Нуйна — обабіч слались низькі, гладенькі, як столи, зелені луги з нескошеною травою, поміж якої голубіла вода, відображаючи спокійне, празникове небо. Стіжки сіна видніли тільки подекуди на горбах — там, де не переблискувало водою.

Діставшись у Нуйно, допитався в людей до дядькової хати, що стояла на околиці неподалік осокорового гайка. Не встиг Андрій ступити на подвір’я, не встиг побачити замок на зачинених дверях, як через ворітцята, слідом за ним, ускочило двоє захеканих дівчаток, білявих, синьооких, вичікувально усмішливих. Упізнав їх, обійняв обох ізразу — голови пахли, мовби сніпки польових квітів. По якійсь хвилині надійшла і їхня мати. Дивилась на Андрія так само синьооко, як і дочки, й на обличчі мала такий самий вичікувально усмішливий вираз. І ще не встигли вони привітатись, іще не встигли роздивитись одне одного, як під плотом гуркнув мотоцикл, захлинувся — і вже перед Андрієм постав його рідний дядько Опанас, худий і смаглий, наче вугляк, і так само вугляками видавались дядькові пильні очі, й так само брови дядькові видавались наче наведеними вугляком.

— То ти й телеграми не вдарив! — радісно гримів дядько Опанас, наче втішався з того, що небіж приїхав без попередження. — Ти й словечка не написав! Думав заскочити зненацька! Та ти тільки з машини зійшов, а всеньке село вже знало, що за птиця і чий ти гість! У Нуйно приїхав, не куди-небудь!

У голосі дядьковому чулась радість — і така свавільна була, буйна, щира, ніби вмить і надовго все дядькове добре єство зацвіло тією радістю, і не можна було не милуватись нею.

Той перший день у Нуйно... Дядько Опанас не міг нахвалитися своєю хатою, дітьми, дружиною. Так само як не міг нахвалитись гарно впорядкованим подвір’ям, хлівом, городом, а на городі — чи не кожною рослиною: і гарбузами, що тримали на гудинні жовті грамофони цвіту, і маком (деякі стебла ще цвіли, а деякі п’ялись догори туго литими куполами-маківками), і квасолею, і латкою жита. Хвалився лугом, що розлягався за городом, і осокоровим гайком, листя якого, хвильоване вітерцем, наче іскрилось на сонці, та й, здається, самими небесами хвалився, що ясніли м’якою синню поліського льону, та ще, здається, хвалився самим місяцем серпнем, догідним, який ото зараз володарював у їхньому Нуйно.

Той перший день... Посходились родичі тітчиного коліна, яких Андрій Шалата бачив уперше. Він почувався скуто, ніяково, бо посходились ради нього, бо все це щедре частування-застолля було ради нього, і розмови, і пісні, й жарти. І весь час ловив на собі погляди двох білявих дівчаток — зорили на нього так, мовби не вірили в його появу, мовби побоювались, що їхній гість зникне ось зараз, розтане, як туманець за городом у лузі.

Другого дня дядько Опанас возив його скрізь на мотоциклі. Річка Тур’я простелила свої води в лугах, наче підсинені полотна; бігла майже невидно, бігла зовсім нечутно, береги подекуди були гаптовані очеретами. В полях, складені в сніпочки, стояли копички льону, багато їх горбилось по рівнині. Високе жито місцями вилягло від вітру та дощу, полеглі стебла попереплутувались, і наче легкий смуток витав над ними.

— Зливи в цьому році, — розказував дядько Опанас, і губи його смаглі на вітерці мовби попільцем гіркоти покрились. — Траву в лугах іще не скрізь покошено, бо покосиш і — зогниє у воді, не висохне. А ставки знаєш як порозливались? Порозливались так, що риба з них пішла просто по ровах та ярках, на городи. Дітлахи руками ловлять карасів поміж грядок.

Їздили по лісництву. Яструб сидів на пеньку на узбіччі вибоїстої дороги, зірвався і, б’ючи дужими крильми, летів низько попереду, наче втікав од мотоцикла, а потім зринув догори, пропав над сосняком. Чималий гурт беріз стояв серед похмурого юрмовиська вільх, і Андрій радісно скинув на них очима, немов давно вже хотів зустріти їх, а тепер, зустрівши, шкода було розлучатись. Озеро, в якому зусібіч віддзеркалився прибережний ліс, дивилося замислено вгору, й Андрієві мимохіть подумалось, що це — велике й розумне око, яким земля здавен приглядається до лісу, до неба, до людей, до всього видимого світу, приглядається й думає якусь свою велику і нескінченну думу. Андрій спробував зазирнути в те око, в ту його думу — і вразився: таким сам собі видався безпорадним, таким малим перед безмежжям і величчю того вічного погляду.

Славне озеро, правда? — не так запитуючи, як стверджуючи, мовив дядько Опанас. — По наших лісах ого скільки набереться гарних озер, ніде більше таких немає. Це ж неподалік і Шацькі озера, може, доводилось чути? Вугрі там водяться, хлопче. А знаєш, як ловляться? На вудочку він тобі не піде, ні. І в невід гарної години теж не полізе. Ото коли горобина ніч, ото коли буря, хвилі телесуються на озері, ото коли добрий хазяїн і собаку з хати не вижене — справжні рибалки виходять на вугра, тоді їх сітями і ловлять. Бо вугор тоді непокоїться, не залягає на дні, а спливає догори, так його чомусь буря доймає. Чудна риба, правда?

— Правда, — згодився Андрій Шалата, який хоч і не бачив ніколи вугрів, проте був вражений дядьковою розповіддю.

— Ось я тобі ще ліпше озеро покажу, називається Добрим, ніде не побачиш такого.

Вільхи, дуби, сосни, берези творили волинський ліс. Та ще тиша, зрідка порушувана щебетом пташок. Та ще вогке повітря, насичене різкуватими запахами. Та ще відчуття самотності — наче не було жодної живої душі на багато кілометрів довкіл. Славно-таки, що він зважився поїхати сюди, славно, що бачить цей край, переживає захопленість, звідує високі почуття. Славно!

Цегляний будиночок стояв поміж струнких старих сосон, що, пнучись догори, надавали йому якоїсь лісової урочистості й легкості та ще незвичайності. Повз цей будиночок проїхали до води, що лагідною тьмавістю засвітилась попереду, за деревами, й тут спинились. Раптова тиша несподівано осяяла Андрієву голову, і вже за якусь мить він мовби сам обернувся на шматочок тієї прозорої, бурштинової тиші, навіяної мовчазним лісом та ще, звісно, погідним озером.