На озері Доброму

Євген Гуцало

— Ось воно, Добре, — мовив дядько Опанас, спитуючись зазирнути в обличчя та вивідати, яке то враження справило озеро на Андрія.

А воно, в короні лісу, й справді видавалось добрим. Мабуть, мав проникливу душу той чоловік, який уперше дав йому таку назву, і її підхопили люди. Мабуть, була його душа в чомусь схожа на душу цього озера, а тому-то й відгукнулась правдиво на її поклик. Вода зараз лежала супокійна, так, наче й не водою було налляте воно по вінця, а самим тільки спокоєм та безрухом. І той спокій та безрух мали подекуди ніжний зеленкуватий колір, а подекуди він був насиченіший, схожий на багнистий мох. А глибше — десь, здається, на тій відстані, на якій напиналось небо над озером, — воно свіжо світилось відображеним холодним перламутром.

— Карстового походження, — обізвався дядько Опанас. — Не подумай, що мілке. Вже за очеретом буде тобі з головою, а посередині — і за двадцять метрів.

Озеро Добре теж було схоже на розплющене око, яким земля приглядалась до білого світу. І в той же час воно підохочувало зазирнути в свою глибочінь, утопити погляд у погляді, намагаючись проникнути — куди?

Дядько Опанас одчингів двері будиночка, що, виявляється, належав лісгоспзагу. Стіни кімнат на першому й на другому поверхах були щедро обвішані великими знімками: ось лісова галявина в поранкову годину, поміж похмурих стовбурів дерев снопами падає світло; ось озеро у вечірню пору, вже місяць звівся, й на човні, мовби вирубаному з самої темряви, зігнулась постать рибалки; ось туман клубочиться над озером, ледь-ледь проступають стебла очерету. В будиночку було чисто, охайно, стояли дивани, стільці. За широкими вікнами виднів ясний, мовби усміхнений ліс, наче обіцяючи розповісти якусь таїну, яку неминуче крив у своїх безмежних хащах, і Андрієві Шалаті несподівано — ось так, із доброго дива! — закортіло зостатись тут бодай на один день, на одну ніч.

— А чого ж, — згодився дядькр Опанас, котрий наче й чекав на таке бажання свого гостя, — зоставайся. Сюди наїжджають з району, з області, але зрідка. Ось зараз, бачиш, нікого нема, то залишайся, відпочинь. У лісі є голубика, малина. Хочеш — збирай гриби, а ні — то лови рибу, вудочки ось у коридорі стоять, а човен знайдеш на березі. Коли за тобою приїхати? Увечері, еге?

— Та... зранку, — мовив Андрій Шалата, й сам здивувавшися своєму неспогаданому бажанню. — Дуже озеро славне, хоч надивлюсь на нього.

— А надивись, надивися, — згодився дядько Опанас і, принісши в будиночок хліба, помідорів та ковбаси, яких вони прихопили з собою в дорогу, підбадьорливо підморгнув Андрієві й геть подався, бо ждали справи.

Десь озвались дикі голуби, їхнє туркотіння ударилось у шибки, й коли Андрій вийшов на ганок — полинули ті голубині звуки по-домашньому заспокійливо. По опалій глиці пройшов до берега, бо озеро не давало забути про себе, підсвідомо кликало. Низько над самою водою летів прудкий табунець качок і, не долетівши очеретів, звернув ліворуч, пропав. У завороженому прибережному дзеркалі неправдоподібно тонко й виразно, донизу верхівками, вимальовувався ліс. Хоч би тобі хвилька зрушилась, хоч би тобі деревце здригнулось. Аж не вірилось у явину — привиділось це озеро та й годі.

Неподалік, наче вродившись на пустому місці, появився норець. Якусь коротку мить тягнув догори коротку шию — і вже зник під водою, навіть сплески не розійшлись. Появився ген-ген, знову початував якийсь час і зник удруге, так що скільки Андрій Шалата приглядався — ніде помітити не міг.

Наче невловний дух озера Доброго, що з’явився, аби потривожити уяву, й знову пропав у кришталевих його безоднях, у безмірах його загадковості.

Дерева мовчали, наче непомітно приглядались до зайшлого, й тут, у лісі, Андрій дедалі гостріше відчував, як вивільняється від чогось буденного, обридливого, метушливого, натомість сповнюється врочистою святковістю цього лісу, вагомістю його тиші і ще чимось таким значним і цінним, про що раніше й не підозрював.

Килими зеленого моху яскравими оксамитовими плямами лежали на землі, Андрій Шалата ступив на них, і йому передалась їхня жива ласка. Гінкі паворозки ожини кублились біля вільхових кущів, проте ягоди були ще не дозрілі, навіть зледва не запалились. На круглій галяві росло чимало синіх дзвоників на низеньких стеблах, і Андрій не втримався, щоб не зірвати кілька. Вже тримаючи в руках пучечок, здивувався: навіщо рвав? Дорікнув собі мовчки за нерозважливість, а що шкода було викинути, то якийсь час так і ніс той пучечок.

Попереду співала іволга, й Шалата мимоволі йшов на ту пісню, наче на вогник. Спокійна пристрасть чулась у переливах мелодійного щебету, мовби пташка звично сповідалась перед волинським лісом у своїй радості, у своєму щасті. Хотілося стояти й слухати її, відкриваючи в плавних пташиних колінцях ту красу, ту незвичайність, якої зараз прагла душа. Невдовзі обізвалась друга іволга, неподалік, і голос її так само був світлий, сонячний, майже надприродної музичної сили. Обидві пташки співали в злагоді, доповнюючи одна другу, стихійно творячи спільну пісню, й тією піснею, її кришталевої чистоти звуками, був заповнений весь лісовий простір, ті звуки, здається, видимими перлами пролітали зараз перед завороженим Андрієвим зором.

Отак би стояв, отак би й слухав, обернувшись на чутливий резонатор, у якому спів серпневих іволг відлунював багатьма відлунками.

Ходив по лісу, прислухався, приглядався, рвав голубику — при самій землі росло її багато, дрібні ягідки мовби синім осіннім димком були покриті. Часто траплялись гриби, переважно лисички, а також білі, підберезники, підосинники, але грибів не рвав, тільки з жалем думав про те, що тут, у глушині, отак і пропадуть, бо рідко ступає в цій пущі людська нога. Згинався над голубикою, й подеколи здавалось, наче хтось стежить за нам, — тоді зводив голову й пильно роздивлявся. Ніде нікого, тільки дерева, тиша, навіть шуму в верхівках не чутно.

І вже коли понад берегом вертав до будиночка, зненацька мало не над головою розлігся погрозливий, якийсь аж кострубатий протяжний звук. Наче хтось натужно зламав гілляку старого, всохлого дерева. І не встиг іще Андрій Шалата зупинитись і непорозуміло глянути вгору, як зловісний той мертвий звук знову повторився, мовби всохла гілляка за першим разом не піддалась і тепер її ламали вдруге. Грізний, неживий звук ізнову , повторився, і Шалата здогадався, що це, мабуть, древній ворон так каркає, запримітивши в лісі чужу істоту.

Хлопець зрушив із місця, а навздогін усе ще линули ті кострубаті, чорні звуки, і кожен болісно ранив свідомість, повиваючи її безпричинною журбою.

Ось і човен, про який говорив дядько Опанас. Човен, витягнутий на берег, був прив’язаний до вільхового стовбура. На дні лежала дошка, яка, мабуть, правила за весло, й Андрій за якусь хвилину вже гріб на середину озера.

Й чим далі відпливав од берега, тим із більшим зачудуванням дивився на ліс, що звідси, з води, збоку, видавався ще загадковішим і кращим. І так само озеро Добре видавалось таємничішим і вродливішим — почувався, наче ось зараз плив по тій таємниці, а вона світилась йому живим сріблом, і не було тому сріблу під човном ніякого дна, як не було краю небесам над головою.

Плив по озеру, приглядаючись до берегів, і навіть раз примарилось Андрієві Шалаті, що то дерева відображаються не у воді, а навпаки: ростуть у Доброму, а віддзеркалюються у чистому повітрі над ним. Побоювався пристати де-небудь до берега, наче й справді мали там чекати на нього всі ті дива волинського лісу — мавки, потерчата, водяники, той, що греблі рве... Озеро було схоже на перлину, й він причаєно посувався по його поверхні, наче й сам став мимовільним учасником лісової феєрії, учасником, за яким усі стежать, зате він не бачить нікого.

Коли вже сонце сідало над стіною лісу, Андрій Шалата, що сидів у човні при березі, помітив несподівано для себе, як над водою поснувався кволий блакитний димок. Повис над озером зовсім низько, майже незрушним легким тканням, і в тому, як струмував, чулась ледь чутна елегійна мелодія, що могла бути народжена цим лісом і цим озером. Приглянувшись пильно ген-ген у берег лівіше, застеріг біле полум’я розкладеного вогнища, а коло нього зігнуті навпочіпки людські постаті. Від цього відкриття збадьорився, збентежився, — отже, на Доброму був не сам, отже, на тому далекому боці хтось, очевидно, поставив намет, живе, палить багаття. І йому стало так, наче на тому боці мав спільників, мав одновірців — по настроях, по чуттях.