Євангеліє від Лукії

Євген Гуцало

— Спасибі, що не забув, що навідався. Рідко тепер гості приходять, я кожному рада. А ти, мабуть, по дорозі, еге, заглянув, кудись добиваєшся, чи не до дітей часом?

— І по дорозі, й не по дорозі, — ухильно відказав гість. — А тільки не міг проїхати мимо твоєї хати, щоб не заглянути. Гора з горою не сходяться, а ми люди, Лукіє...

Тільки віддавши гостинці, став роззиратись по хаті. Дивився застиглим поглядом важко, наче на всьому — на ліжку, столі, скрині — зоставляв невитравне тавро. Прожилки-черв’ячки в очах були не осклілими, а відчутно набрякали кров’ю.

— Як же там у Кумарах? — спитала, заходжуючись ладнати обід.

— А вже скільки ти не була в нас? Мабуть, десять год... У Кумарах — як у Кумарах. Старі вмирають, молодь народжується. Мій брат Онисим торік переставився, на м’ясниці.

— Онисим? Таж він такий із лиця рум’яний завжди був, несе мішок зерна — й не задихається.

— Простудився, грудну жабу нажив, от жаба грудна й доконала, на м’ясниці поховали.

— А Меланка Федчишина ще шкандибає? Ми з нею на колодки разом ходили, пам’ятаю.

— Меланка восени виїхала в Чернівці до дочки, робить дочка бухгалтером на цукроварні. Вже не годна була сама не те що на городі попорати, а й по хаті переступити. Поїхати поїхала, а садибу не продала. А як не приживуся, каже, там, то матиму куди повернутись.

— Авжеж, — згодилась Лукія. — Своя нора — не чужа, в своїй норі все рідне.

— І моєї Катрі вже нема, — сказав Федір Варивода, прикриваючи борозенкуватими повіками крижані очі. — Торік на зелені святки й не стало. А помирала з ясним розумом, перед смертю сказала, де поховати, в чому покласти. Лежить тепер там, де й мати її, небіжчиця. Діти вінків понавозили на похорон, що з-під них і могили було не видно. Й оркестр грав, наймали в районі. Люди на поминальному обіді в три прийоми сідали за столи, а хто в хаті не вміщався, то надворі обідали. Оце вже й пам’ятник стоїть, минулої суботи поставили. Славний пам’ятник, дітям на замовлення вирубали, такого на цвинтарі більше ні в кого нема, заслужила покійниця, заслужила.

Розказував Федір Варивода з понурим спокоєм, і коли кліпав тонкими повіками, то на очі мовби набігали більма. Лукія чомусь і досі не могла признати в ньому отого кумарівського Федька, якого замолоду так добре знала. Та й чом би не знати, коли старий Варивода-батько взяв її, десятирічну сироту, в свою хату, й на щуплі плечі Лукіїні впала вся мислима й немислима робота. Ходила біля поросят, біля худоби, лягала опівночі, зводилася з півнями, а для скупого й прижимистого Вариводи-батька все мало було, він колов очі Лукії кожним куснем хліба, кожною зношеною кофтиною. Коли сповнилось шістнадцять, Федько надумав перестрівати її по темних кутках, чіплявся зі своєю любов’ю, обіцяв свататись, але не лежало в неї серце до куркульського синка, як і до всіх Варивод глитайкуватих не лежало. Що більше, кохалась уже тоді з Петром, тільки й мріяла забігти від Варивод за тридев’ять земель, забігти, звісно з Петром Печевистим, з ким же ще...

Й ось зараз, крадькома позираючи на гостя, Лукія ніяк не могла признати в ньому отого Федька нелюбого, котрий клявся колись любити все життя. Сидів у хаті чужий чоловік, і все, що казав, теж було чуже й далеке. І здавалось Лукії, що спогади її линуть зовсім не в ті Кумарі, з яких добився гість, і розказує він за інших людей...

— Діти славно живуть, нема чого обижатись. Кирило майстер на спиртозаводі, мелясу чи барду завжди дістане. Василь у Києві на хлібозаводі ще від самої війни як робив, то й робить. Антон у депо в Жмеринці, щороку має безплатний проїзд куди захоче. Літом або восени, дивись, і навідається котресь, привезе гостинці. Василь оце костюм справив мені, Кирило свої черевики віддав, щоб доношував, ще гарні.

Отже, міркувалось Лукії, добився саме до неї і то з якимось умислом, бо Вариводи всі такі — без умислу нічого не роблять. Ото довго про всяку всячину гомонітиме, поки до діла приступить. І хробачок цікавості заворушився, почав підточувати Лукію.

— Мої теж не забувають за матір, — докинула слово. — І їсти принесуть, і одягнутись привезуть. А тільки мені ті їхні плаття як носити? Чи туфлі всякі, чи хустки? Лежить усе в скрині, а я в старому ходжу, як при Петрові своєму ходила. Бо хіба можна — він у могилі спочиває, а я в обновки наряджаюсь! Ото й не годна старе познімати, не годна...

— Діти, бачу, самі по собі, а ти сама по собі. І я так, зостався, мов перст, у хаті. І якби ж не просили в Жмеринку чи Київ, а то просять, тільки я не хочу. От подумай, Лукіє. В своїй хаті я хазяїн, а там ким буду? Гостем, хоч і батько. Туди не ступи, там не сядь, те візьми, те принеси! Е, хай уже самому, зате хазяїном бути.

Коли Лукія зготувала на стіл, Федір Варивода дістав із сітки-авоськи велику пляшку вермуту з червоною наклейкою, поставив серед страв. Вид при тому залишався холодний і незворушний. Лукію ж так уразила ця заздалегідь заготовлена пляшка, що не стрималась:

— Та нащо було тратитись? І не пила ніколи, й пити не збираюсь.

— І я не знаюся з цим зіллям, та начебто годиться, раз у твоїй хаті, раз такий день.

— А який ниньки день? — скинула бровами Лукія. — Тепер для мене без Петра всі дні однакові — що вчорашній, що позавчорашній. Марно тратився, Федоре...

Гість змовчав, який то нині день. Хазяйка, зітхнувши, дістала на миснику дві стограмові чарочки, й одну з них — перед собою — перевернула догори дном. Федір Варивода наполягати не став, і до обіду приступили в тиші, що скисала, мов молоко.

Лукія відкусувала хліб дрібними шматочками, жувала з підібганими губами, а коли несла ложку від миски, то підставляла скибку. Федір Варивода кусав жадібно, мовби зголоднів, і жовна йому під шкірою ходили, як жорна. Страви набирав повну ложку і, здається, під час обіду більше нічого не бачив — тільки миску з борщем, наповнену ложку, хліб.

— Спасибі, — подякував, наївшись. І поки Лукія прибирала на столі, стежив за її вправними рухами. А потім повернувся до обірваної балачки. — Ото й кажу, що краще самому жити, зате хазяїном бути. В місті на купованому, а в селі все маєш із городцю. І корову тримаю, і свиню, і курей. Я тих не поважаю, що звикли порожняком жити. Ось виривався в дорогу, то сусідку попросив доглянути на хазяйстві. Сусідка й корову подоїть, і їсти зготує свині, але однаково тривожусь — як там удома, бо чуже завжди чуже... Отаке моє євангеліє, Лукіє.

— Еге ж, — підтакнула Лукія, прислухаючись до ниточки бесіди, яку діловито сукав Федір Варивода.

— Сини що мені кажуть? Не хочеш, батьку, перебиратись до нас — ми тобі не указ. А тільки ж сам про себе подумай. Ти, кажуть, хоч і при здоров’ї, але в літах, самому, себе вже трудно опоштувати. А як занедужаєш, то хто води подасть, хто крижі розітре? Та й нащо самому клопотатись на хазяйстві, знайди собі людину в хату, хай і за тобою подивиться, й господарство догляне. Хіба, кажуть, у Кумарах нема якої баби чи вдовиці, що сама прибіжить на все готовеньке, тільки помани. Авжеж, у Кумарах знайти людину можна, чом би ні... Ось нараюють мені Горпину Ланову — справна жінка, здорова, ніколи ніяких болячок не знала, ще довго проживе. Робоча, як віл, не цуралась ніколи ні серпа, ні сокири, то, здається, кращої і не знайдеш, правда? Моя покійна Катря схожа була на Горпину, ніяких клопотів не спекувалась, для них і вроджена була.

Федір Варивода говорив, і Лукії все дужче здавалось, що зараз ось чує Вариводу-батька, голос його з пронизливими відлунками, з такими притисками, що в неї колись мороз поза шкірою проходив. Той голос усе життя був їй увижався, й нині ось — живий, лунає.

— А Кирило що радить? Є, мовляв, у нашому селі одна молодиця не молодиця й баба не баба. Вона вже двох удівців доглядала пристарілих, і так славно доглядала, що ніхто про неї лихого слова не сказав. То, каже, батьку, кличте її до себе, вона вже зучена і вдачу має сумирну. Та нащо братиму в хату людину, котра тільки й чекатиме мого кінця?

Розважливо міркував, а Лукія мимоволі сповнювалась усе більшою неприязню до Вариводи. Ця неприязнь поставала мовби з минулого, корінилась у спогадах, які кидали чорну тінь на всеньке Лукіїне життя. «Ти бач, — думалось, — батькова кров не погасла, не охолола й досі дзюрчить ось, Федько Варивода з Кумарів аж приніс її в Закриниччя, таки й тут не сховалась».

— А скільки порадників у Кумарах! Якби їх слухав, якби не своїм розумом жив, то що б уже й сталося зі мною, Лукіє! А то поглянь на мене — хоч і посивів, хоч і плечі горбляться, а розум такий ясний, наче я тільки вчора на світ народився. Тямлю все до найменшої пучки, ніхто не годен мене довкола пальця обвести, ой не годен!