Євангеліє від Лукії

Євген Гуцало

І знову оті пронизливі відлунки зазвучали в голосі так, що вже не давній, а нинішній морозець дернув Лукію по спині, й вона зіщулилась мерзлякувато. Варивода значливо помовчав, поплямкав губами, наче якесь жилаве слово пережовував, і мовив:

— А як ти, Лукіє, жити думаєш?

— А то ще як? — не втямила. — Чесно, як і жила.

— Чесно, авжеж, тільки самій жити нелегко, а тут ще й чесно.

— Чи я сама? В Закриниччі людей багато, я з ними. Діти навідуються, не забувають. А то як гірко стане, то я з Петром своїм погомоню — от і полегшало, от і не сама.

— З Петром? — не второпав Федір Варивода, і брови насупились хмарами. — З яким Петром?

— А з небіжчиком своїм. Чи до нього на могилу піду, чи присниться вночі, весь час ми вдвох.

— Ось воно як, — зітхнув гість. — А чи багато наговоришся з ним? Живим про живе треба думати.

— О, він мені більше наговорить, аніж хто живий, — з болем заперечила Лукія, і зір їй стуманів-стуманів, наче дивилася зараз за найдальші обрії життя.

— Т-так, — скрипуче крекнув Федір Варивода. — Т-так...

«До чого він верне, — гадалось Лукії, — куди він верне? Усе крутить хвостом, як лис, усе співчуває мені. Ой, знаю я ціну твоєму співчуттю, знаю».

— Хата вже старенька твоя, — обізвався Варивода. — З причілка й зовсім похилилася.

— З Петром ставили разом, а в нову й не хочу, ця тримає руками.

— А з паливом на зиму як? Сутужно доведеться, сама не настарчиш.

— Півхліва дровами завалено, ще Петро наготував, а мені більше й не треба.

— Це ж увосени всю картоплю слід поносити з городу, і гарбузи, і буряки.

— Картоплю відерцем поношу, а гарбузи покотом покочу, якось воно буде. Якби мені звикати, а то не звикати. Усе життя в роботі, навіть уві сні не сплю, а роблю, так сниться.

— Що не кажи, Лукіє, а живе до живого горнеться, живе про живе думає — ось яке я сповідаю євангеліє, а другого нема, щоб віру я поміняв. — Федір Варивода звівся і стояв посеред хати похмурий та врочистий. І всім своїм виглядом наче казав, що не вірить жодному Лукіїному слову, бо в жінки, мовляв, завжди на язиці одне, а на думці інше. Ступив якийсь непевний, похапливий ступінь до неї і сказав: — Я, Лукіє, до тебе добився, не до когось. Ми з тобою і не знались, і не родичались, а тільки, повір, була ти мені весь час не чужа.

— А яка? — зронила слівце, й те слівце несподівано прозвучало дошкульно.

— Не чужа, — повторив Федір Варивода. — Ото хочеш вір, а хочеш не вір: жив із Катрею, дітей з нею народили, а думав про тебе. Не йшла ти мені з мислі по нинішній день.

— Та схаменися! — дорікнула. — Про дітей годилось думати й про жінку, нащо марно сушив голову?

— Хіба накажеш собі не сушити голову, коли саме думається? Сватався до тебе, тільки погордувала, відвернулась. Тепер я сам зостався, й ти одна в хаті, нікого нема поряд. То я ото синів-порадників маю, але ж хочу не їх, а себе послухатись... Видно, така вже доля...

— Яка доля? — скрикнула Лукія, не вірячи своїм вухам. — Що ти плещеш, Федоре, схаменись!

— Така доля, що ми самі полишались, що я оце добився до тебе. Чуєш, Лукіє? Давай спродуй свою хату і назад у Кумарі перебирайся, до мене, житимемо разом.

— Тю-ю! — вражено розвела руками й недовірливо дивилась на Вариводу — невже й справді додумався прийти до неї з такими речами. — А що діти скажуть мені, а що скаже Петро?

— Приставай на моє прохання, — мовби й не почув Варивода її слів. — Я до тебе з одкритою душею, як на судному дні, отаке євангеліє моє, Лукіє.

— Ось воно як, — недобрим голосом проказала господиня. Дріж почав бити її, почало нею тіпати — й сама не відала, з якої причини. — То, Федоре, приїхав оце свататись до мене, так?

— Авжеж, — одказав поважно, й червоні черв’ячки в його очах не ворухнулись, не ожили.

— Всю мене сватаєш, так? Яка є оце? До всього мого життя сватаєшся?

— Авжеж, яка є... А тільки чого свататись до всього життя? Воно вже прожите, розтануло, як сніг.

— Як сніг? Ні, не розтануло. І досі пам’ятаю, як робила на вас, Варивод, і досі не забула ні одненького дня, прожитого з Петром. Що це виходить, га? — запитала розгублено чи то в гостя, чи то в самої себе. — Виходить, колись твій батько зглянувся наді мною, сиротою, узяв у сім’ю. Тільки не в сім’ю він брав, а до хазяйства, до корів та волів. Я тоді молодесенька була, як вербиченька в лузі, а наробилася так, що й досі душа в мозолях, досі болить.

— Батько і нас не милував, — обізвався Федір Варивода. — Теж робили, як воли полові.

— То мене батько брав до хазяйства свого, а тепер ти, Федоре, до свого. Авжеж, Катрі нема, в землі спочиває, то хтось же мусить поратись і на городі, і біля свині, і корову опоштувати.

— Я, Лукіє, до тебе з чистим серцем, а ти з мокрим рядном накинулась! — ошелешено мовив Федір Варивода, не вірячи, що здатні відвернутись од його доброти. — Хазяйку в Кумарах хоч завтра знайду, сама прибіжить, а тільки неспроста прибився в 3акриниччя.

— Та неспроста, бачу! — лихим голосом проказала Лукія, що вже не тямилась од гніву. — В тебе, Федоре, завжди було своє євангеліє, це правда, завжди своєму євангелію поклони бив, а в мене євангеліє не таке, як твоє, у мене інше. Чуєш, Федоре, що воно каже? Воно каже, що не бувати по-твоєму. Не було колись — не буде й тепер. Я з Кумарів забігла від вас, Варивод, світ за очі не для того, щоб ниньки повертатись. Приставав колись і пристаєш тепер? Та яке ти мав право всі ці роки думати про мене? Я тобі таке право давала? Чи мої діти? Бач — із Катрею жив, а була йому Катря чужа, немила! Раз жінка чужа, то й діти від неї чужі. Ото стільки брехати, стільки лицемірити! В тебе євангеліє своє, а в мене своє, затям. У Закриниччі вже й місце маю на кладовищі, то чого від нього тікатиму? І поховають біля Петра, таке моє слово.

Вмовкла, а голос її гнівний і далі мовби лунав, бився тугими крильми під стелею, по кутках. Ох і лиха була на Федора Вариводу — що оце добився в її хату, куди з такими думками й ногою не смів ступити, що гостинці приніс, що дозволив собі за стіл сісти. І вона теж добра — за стіл один сіла з ним! Ще лиха була за сирітську та наймитську долю свою, на якій і досі лежала важка тінь Варивод!

Поки гість слухав, обличчя його, здається, не міняло крижаного виразу, наче то й не до Вариводи говорилось. Дослухавши, поплямкав губами й сказав гірко:

— Хіба за такою відповіддю добивався в далину? Нема в тебе, Лукіє, серця, нема.

— Є серце, тільки не про тебе. Сватайся, Федоре, до другої, а про мене й думати зарікайся. Та що діти скажуть, коли довідаються, що ти свататись приходив? А що скаже Петро? Оце дожилася під старість, оце дочекалась! Іди з цієї хати, Федоре, йди!

Варивода вже й сам почав збиратись. Узяв із ослона капелюх чорний, натягнув на сиву голову, узяв костур і сітку-авоську, залишену біля столу. Спина горбилась, наче побита, в похапливих рухах відчувалась приреченість. Зрештою, зібравшись, мовив — і в голосі тонко забриніла дитяча скривдженість:

— Гора з горою не здибаються, а ми люди!..

— І на тому світі не хочу здибатися з тобою.

Забувшися, знову пошукав ікону в кутку, та, не вгледівши, пучками пальців перехрестив бороду. Похапцем і дрібно перехрестив, наче бліх шукав у білому волоссі.

Не попрощавшись, ступив на поріг, і скоро вже чорна постать майнула під вікнами. А Лукія, стоячи посеред хати, отямитись не могла — і край. Мовби тут, у чотирьох стінах, зосталась од Вариводи якась невидна дещиця й тепер непокоїть, тривожить її. Чулась так, наче осквернили не тільки хату, а й душу, і віднині душа так і матиметься оскверненою.

— Бач, — бубоніла сама до себе, — аж у Закриниччі знайшов, ірод.

Зібрала гостинці, принесені Вариводою, взяла зі столу пляшку вина й так на оберемку винесла за хату, викинула на смітник. Потім, підібравши сапу, що лежала на спориші, знову подалась на город підгортати картоплю. Підгортаючи, раз у раз випростувалась, поглядала на обійстя, наче побоювалась, що Варивода не подався з Закриниччя, а знову повернувся під її хату. Бубоніла:

— Ти бач, свататись надумав, ти бач, хазяйкою надумав узяти. В молодості наймитувала в батька, а тепер маю наймитувати в сина. А не діждешся, іроде. Я з Петром навічно заручена, він там чекає не дочекається мене. Повінчався з сирою землею хутчіш од мене, чого це я барюсь на цьому світі, чого барюсь?.. Якби й друге життя мені судилось прожити, хіба я прожила б його по-іншому, криво чи боком? І друге життя так само прожила б, так само свого Петра скрізь шукала, бо як мені без нього?