Вродять абрикоси

Євген Гуцало

— Весна вже, Омеляне Трохимовичу?

— Ой весна, ой весна!.. Дивлюсь — і надивитись не годен.

— А хіба там, в області, де ви лежали, забарилась весна?

— І в області не забарилась, а тільки для мене весна лише в Закриниччі.

— Надокучило в лікарні лежати? Наморились?

— Ой надокучило, ой наморився. Од роботи так не вморишся, як од того лікування, хай йому грець!

— Але ж полатали своє здоров’я? Славні лікарі трапились?

— І лікарі славні трапились, і здоров’я полатав. Хоч і не молодий, зате молодого ще потримаю, як схоплю в руки.

— Кажете, потримаєте, ха-ха-ха? А потім випустите?

— Спершу потримаю, а вже потім випущу.

Омелян Трохимович Глек лише вчора повернувся в Закриниччя з області, де мало не всю зиму провалявся в лікарні. Авжеж, мусив провалятись, бо в нього, ветерана війни, відкрилась давня рана в грудях — колись були пробиті осколком. Той осколок так і зостався біля серця, бо й під час війни лікарі не зважились витягнути, і вже згодом, у мирні десятиріччя, теж боялися зачіпати, хоч осколок ніколи не давав забути за себе.

Так і жили — Омелян Трохимович Глек і осколок у його грудях десь біля серця. Жінка Марія не раз наполягала, щоб чоловік не був безпечний, щоб домагався операції, бо ж, мовляв, повинні оперувати його найкращі лікарі. Й Омелян Трохимович, скоряючись жінці та ще, звісно, болям і недузі своїй, лягав у лікарню двічі, але жодного разу так і не дійшло до операції — лікарі чомусь вважали, що з осколком у грудях йому слід жити й далі. Жінка Марія гнівалась на лікарів, казала, що в них камінні душі, але — як це дивно! — Омелян Трохимович і далі жив на білому світі з осколком у грудях, жив і не вмирав.

— Та чи весна в Закриниччі й справді найкраща?

— Побачиш із моє, то не сумніватимешся. В чужих краях добре, зате своє — рідне.

— Шпаків налетіло! Співають! Озимина в полі зеленіє!

— Та я сам, як той шпак, виспівую.

— Журавлі вчора летіли, Омеляне Трохимовичу. Високо-високо в небі, а шнурочок їхній і зовсім не маленький.

— Журавлів ще не бачив, от би вгледіти!

Омелян Трохимович Глек лише вчора повернувся з лікарні в рідне село, а вже сьогодні, перед полуднем, вибрався походити по Закриниччю. Спершу по своїй вулиці пройшов, пильно приглядаючись до кожної хати, до кожного, здається, дерева, з кожною людиною вітаючись. Далі з вулиці звернув на дорогу, що вела до школи, сільмагу та будинку побутових послуг, тут постояв серед людей на автобусній зупинці, хоч нікуди й не збирався їхати. Став під розквітлим явором, довго дивився на шкільне подвір’я, думав щось. Потім почимчикував до ставка, понад ставком пройшовся зеленотканою трав’яною веретою — моріжком. Ластівки літали над ним гострокрилі й щебетали по-весняному... Простували назустріч молодиці, й кожна так пильно приглядалась до похиленої дядькової постаті.

— Абрикоси в цьому році зацвіли рано, ще ніколи так рано не зацвітали.

— Й на черешнях бубляшки ось-ось зарожевіють.

— А за черешнями — й вишня баритись не стане, Омеляне Трохимовичу.

— Ой, рання весна в цьому році, сонце гріє, мов улітку. Ось радіо передавало, що має похолодати.

— Тільки б морози не вдарили, бо посічуть цвіт, хіба ж тоді вродять абрикоси?

— Чого ви, жінки, такі лякливі — морози вдарять, зав’язі не буде! А от і вродять абрикоси, раз так весело цвітуть!

— Вашими устами, Омеляне Трохимовичу, та мед би солодкий пити!

— Пийте, жіночки, пийте моїми устами.

Через місточок, настелений через болото, йде Омелян Трохимович Глек, а болото вже зеленіє, цвіте, сяє блакитною водою. А гайок за болотом стоїть дзвінкий та щасливий у першому пухнастому листячку, й воно аж просвічується, аж іскриться, мов янтар живий. І співає птаство так запопадливо, так дружно, що й не переслухав би. Сіють і сіють довкола лункі зерна, а з тих зерен умить проростають ранні квіти, ряст проростає, кожна травинка з тих пташиних зерен зводиться. А пташки не вмовкають, а пташки ще дужче заходяться, бо чимало в них роботи цієї пори — не тільки Закриниччя мають прикрасити барвистим зелом, не тільки поля та гаї на околицях, а весь безмежний світ.