Вродять абрикоси

Євген Гуцало

Сухою полівкою кушпелить мотоцикл, відьомським хвостом тягнеться слідом курява.

— Омеляне Трохимовичу, ви?

— Я!

— Та брешете, Омеляне Трохимовичу, таки не ви!

— Хіба руки не мої? Хіба ноги не мої? Чи голова? Все моє. Значить, я.

— Таки ви... Ось тільки очі не вірять... Але ж і радий вас бачити, але ж і радий! Ви, Омеляне Трохимовичу, як ото пташка, прилетіли в Закриниччя разом із шпаками.

— Значить, весна буде, правда? Значить, зародить, еге?

— Ой рання весна, ой тепло ж нині, як у печі, тільки б холодом не повіяло.

— Абрикоси дружно цвітуть, обіцяють гарний врожай.

— Обіцяють? Ніхто ж не проти, нехай. Ну, бувайте, спішу, в мене син народився.

— А це вже який?

— П’ятий, хай йому добро!

— Петра знаю, Василя, Миколу...

— Ще є Олекса, а це п’ятий. Чекали дівчинку, бач, а він не спитався.

— То ще й на дівчинку постараєтесь?

— Треба старатись, поки здоров’я в жінки є.

Стоїть Омелян Трохимович Глек у полі й купає свій зір в озимині, що велетенською смарагдовою хвилею хлюпнула до самого обрію та й чи не за обрій. А з тієї безмежної хвилі кожен росточок мовби крапає ворушкою зеленою краплею, і поблиск у цієї краплини веселий і чистий. Стоїть Омелян Трохимович і чує, як йому щиро в душу дихає поле, як життєдайно, і, здається, не в змозі вирватися з цього весняного брану, розірвати його чарівливий оболок.

Отак стоїть Омелян Трохимович Глек у полі, надивляється досхочу, вбирає в свою душу вільні простори землі й неба, вдихає дух плідної терпкості, свіжість оновлення, хмільну п’янкість молодого збіжжя, й ніхто не відає, куди наступної миті понесуть його ноги, на чий голос і на чий поклик полине його серце.

А тим часом жінка Марія вже давненько, не вгледівши чоловіка ні в садку біля хати, ні в повітці, ні в левадах за городом, подалась у вуличку і, йдучи вуличкою, роззирається по боках, лиха й жаліслива водночас, перекидається словом із кожною стрічною людиною.

— Мого Омеляна бачили?

— Казала Васька, що бачила, а я тільки чула.

— Що ж ви чули?

— Що здоровий вернувся, видужав, слава богу, що вже до госпіталю більш не хоче...

— Ой горенько-горенько, ой лишенько-лишенько...

— Таки підлікували, га? Таки витягнули того клятого осколка? Либонь, кращі лікарі трапились, ніж дотепер, чи ви дали їм щось гарне, що операцію зробили?

Марія, бідкаючись, іде по вуличці далі, мовби нутром чує, куди саме могло повести її невгомонного Омеляна. Виспівують шпаки й синиці, перегукуються щиглики, видзвонюють тонесенькими дзвониками ластівки, та чи Марії зараз до всієї тієї краси! Сонце в небі пурхає на золотих крилах і теж ніби виспівує, ячить по-лебединому, та чи жінці воно світить? Затьмарилось ув очах, не пісні — а хрущання костриці, не промені сонячні — перетліла солома.

— Антошко, ти мого чоловіка бачила?

— Бачила, бачила, ген отуди подався, до сільмагу, стояв на автобусній, може, куди поїхав?

— Та куди ж йому було їхати, вже наїздився Омелян!

— Про шпаків ми з ним говорили.

— Про яких шпаків?

— Мовляв, уже весна, шпаки виспівують. І каже Омелян Трохимович: я, каже, теж, як той шпак, виспівую.

— Ой шпак який знайшовся, ой лишенько моє, ой горенько!

Дрібцює Марія по вулиці й осколок осоружний кляне. Й кляне ж його всією своєю душею зболілою, серцем усім своїм намученим, життям стражденним своїм. І такі в її єстві закипають прокльони чорні, такі лайки несосвітенні, що темніє в Маріїних очах од гніву, й ще через отой гнів пекельний всеньке Закриниччя їй зараз видається стьмянілим.

— Югино, ти мого чоловіка бачила?

— Омеляна? А бачила біля ставу. Поздоровкалися. За абрикоси поговорили.

— За які абрикоси?

— Та зацвіли так дружно, а весна рання, то б морози не вдарили, бо лихо. А що каже Омелян? Омелян каже: не бійтесь, мовляв, жінки. Холоду, мовляв, не буде, вродять абрикоси, бо дуже весело цвітуть.

— Ой лишенько, сказав, що вродять абрикоси? Морози не вдарять?

— Так і сказав. Ген отуди понад ставом подався, а ми ще з жінками постояли та вслід йому подивились. Може, на корівник подався. Так славно йшов, що любо-дорого було дивитись.

— Ой лишенько моє, Омелян славно йшов...

Дрібцює Марія по зеленотканій веретці-моріжку й кляне ту війну осоружну на чім тільки світ стоїть. Кляне загребущі руки смерті, що стільком віку вкоротили, стільком життя осиротили. Кляне, бо й досі не вгомонилась, бо й досі не наситилась і по нинішній день простягає кощаві пальці до її рідного Омеляна, до її чоловіка золотого, до її кришечки, до її лебедика. А хай би тобі ті руки поодсихали та поодпадали, якщо ти й досі не напилась людської крові, якщо й по нинішній день голодним круком чигаєш. А хай по всіх світах розверзеться земля, розпадуться провалля під усіма війнами братовбивчими, під мором та язвою, під горем та бідою, хай у тих проваллях трупом ляже людське нещастя.

— Омеляна мого бачили, скажіть?

— Омеляна Трохимовича? А бачив, бачив... Знаєте, тітко Маріє, у моєї баби вже п’яте знайшлося, і знову хлопець, хай йому грець.

— П’ятий хлопець? Хай росте щасливий... Де ж ви бачили Омеляна?

— А в полі бачив Омеляна Трохимовича... Баба моя рада, я радий, але ж дівку хотілось, от!.. У полі бачив, у полі. Так славно побалакали. Ще сказав Омелян Трохимович, що абрикоси дружно цвітуть.

— Що ж він у полі робив там?

— А стояв собі, оглядав озимину... Дружно цвітуть, каже, та обіцяють добрий врожай.

— Абрикоси обіцяють? Врожай? Ой лишенько!

— Авжеж, так і сказав. Біля гаю стояв, озимину дивився. Здоровий та веселий. Погомоніли з ним, а потім я на мотоциклі чкурнув додому.

— По всьому Закриниччю бігаю за ним, зловити не годна. Ой, не можна йому стільки ходити, ой, не можна і з ліжка зводитись. Заборонили лікарі. А хіба він послухається?

— А, бачте, ходить по всенькому селу і в поле подався. З людьми, значить, гомонить. Такий урочистий, любо дивитись.

— Авжеж, ходить, авжеж, гомонить...

Дрібцює Марія далі — поміж верболозів, по містку, насланому через болото, — і все приглядається по боках: де той Омелян? Де той Омелян, чом його не видно? Якби вертав із поля, то вже здибалися б. Мабуть, подався в світи. Куди ж він подався? Ой людоньки, людоньки, якби ви знали, чого Омелян по всенькому селу ходить ниньки. Якби ви знали, а ви й не здогадуєтесь, бо він не скаже, ой не скаже, він гордий і потайний, ніколи й виду не подасть. Якби ви, людоньки, знали, що то Омелян неспроста ходить, що то він із Закриниччям прощається, з вами, людоньки добрі, прощається. Хай будуть прокляті всі війни, хай буде проклятий той осколок, що сидить в Омелянових грудях, таки сидить, гаспид фашистський, і вже, певне, домігся свого, вже дочекався. Бо лікарі додому виписали, хай би з рідними попрощався, бо й лікарі не подужали його — хіба подужаєш смерть, яка аж у нинішній день дістала? Ой людоньки, ходить Омелянчик по Закриниччю, з селом прощається, а хай би лежав, хай би лежав, то, може, якийсь день-другий і протягнув би.

За помолоділим болотом Марія на якусь мнть спиняється, приглядаючись до кожної зеленої билинки, що зараз по-весняному тішиться, по-весняному грає і сміється. Приглядається Марія — й не бачить, бо тоне все в її сльозах. Ген на горбку цвітуть абрикоси, кожна гілочка молоком облита, вбралась цвітом, наче гільце на Івана Купала. Хай би вродили абрикоси, хоч весна рання-рання, ще й справді на морози можна сподіватись, хай би вродили абрикоси, хай би, Омеляне, було по-твоему, хай би слова твої справдились у пам’яті людській!