Пісня про Високі Гори

Євген Гуцало

Село називається Високі Гори, хоч, власне, гір — ні високих, ні низьких — тут немає. Немає ні в селі, ні на околицях. Є лише байраки, а в лісі, що синіє неподалік, холодні навіть у літню спеку яри, порослі терном, вільшиною та осокою.

Через Високі Гори лежать шляхи, по яких можна проїхати чи пройти будь-куди: на північ, на схід, на південь, на захід.

Скажімо, ви хочете добитись до Москви. Мабуть, немає нічого простішого, бо з Високих Гір можна дістатись і до столиці: спершу проминіть сільраду під шифером, далі школу, за школою обеліск на братерській могилі, далі йдіть прямо біля садиби ветлікаря Яструбинського, далі повз хату кривенької баби Танасійки, мимо старого дерев’яного журавля, що задер у небо довгу шию, далі полем, перейдете сусіднє село Смушівку, а також інші села, проминете Мотовилівку, сам Київ, а там і до Москви рукою подати!

Через Високі Гори лежать дороги в усі країни світу. Найбільше, мабуть, по цих дорогах добивалось людей у Крим, у Туреччину. Це в давніші часи. А в недавні часи тьма-тьмуща всякого люду пройшла по цих дорогах у Польщу, Чехословаччину, Болгарію, Югославію, Румунію, Угорщину, Австрію. Пройшли в Німеччину, до самого Берліна. І таки багато своїх, із Високих Гір, побувало там, хоч повернулось назад дуже мало. Й не те, що, може, не було назад прямих доріг чи заблукали по світах, а з іншої причини: позоставались назавжди на чужині під червоними зорями.

Отже, лежать дороги до братів за найдальшими обріями. Скажімо, заманеться завтра комусь вирушити у Грузію — хай від сільради прямує до нової пташарні, біля пташарні зверне праворуч, мимо вчителя Данилюка та шофера Одарченка, далі помине місток через річку й вийде на лівий берег, далі берегом, берегом... Дивися, за якийсь час і до Грузії доберешся!

А зрештою, сяє над Високими Горами те саме сонце, що й над усім світом, зріднюючи це село з усіма іншими селами, з великими і малими містами, які вже перетворились чи завтра перетворяться на мегаполіси.

До нинішнього дня не з’ясовано, хто був той перший чоловік, який поклав початок Високим Горам, — чи мисливець, що облюбував цю місцину, натрапивши тут на силу-силенну всякої дичини; чи рибалка, який уподобав тиху річку за рибу, що водилась у ласкавій воді; чи був це хлібороб, якого зачарувала родюча чорноземля. Може, козак, може, пастух, може, чумак, а тільки був він тут колись першим, був і зоставив по собі пам’ять у несподіваній назві села: Високі Гори!

Високі Гори в степу, що навесні зеленіє збіжжям, яскріє маками та волошками, а восени свистить сухими бур’янами, котиться прудким перекотиполем, озивається голосом вовка чи лисиці, — й від обрію до обрію рівне й гладеньке мов долоня!

Можливо, в того першого чоловіка, який поклав початок цьому селу, була незбагненна туга за горами? І йому здавалось, що коли добре захотіти (а хотітиме не тільки він, а й нащадки, а й наступні покоління), то високі гори таки виростуть у степу так, як усе тут росте: жито, пшениця, катран, чебрець, тютюн, верба, сива тирса...

І, можливо, гори там, у чорних надрах землі, вже ростуть трудно, ростуть вершок за вершком із найглибшого глибу, і таки мають колись показатись перед очі, — хай не сьогодні чи завтра, а таки мають?

І отой братерський горбок із обеліском, що височить біля школи і має стати колись найвищою, з усіх усюд помітною вершиною?

І нині, і прісно, й навіки-віків хай будуть священними Високі Гори!

Взагалі, в історії села траплялось багато цікавих сторінок, що хоч і покрились подекуди порохом, та не спорохнявіли. Коли уважніше прислухатись, то з тих сторінок долине брязкіт козацьких і татарських шабель, посвист стріл, іржання коней, плач дітей і матерів. Долине пісня, що ввібрала в себе біль і страждання, стогін і плач, але також невмирущу звитягу, нетлінну віру. Постане перед зором зловісний відблиск пожеж, мужність і скорбота облич. Село згорало — і воскресало з попелу, село було потяте до ноги — і знову спиналось на дитячі ніжки.

Чи не тому не вмирало, що мрія про високі гори, закладена в самій його назві, була дужча за мор, плюндрування і смерть? А мрії, звісно, ніколи не вмирають, мрії для того й приходять у цей світ, щоб стати життям.

Чим писалась історія села? Писалась мечами, списами, кривавими сльозами. А також ралом, бороною, засіяною нивою, проспіваною піснею. А також нагаями, канчуками, потом, прокляттями, смертями і народженнями. Історія села бряжчить кайданами, варто лише прислухатись — і їхній зловісний дзвін долине в нинішній день.

А хто ж літописці, що працею, мозолями, кров’ю, потом, болем своїм не втомлювалися звеличувати Високі Гори? З мороку минулого проступають обличчя, жевріють очі, розмикаються уста, бажаючи сказати щось... Як багато їх — смолокури, гончарі, чередники, шевці і шевчуки, гречкосії, волопаси, свинопаси, стельмахи, бондарі, римарі, столярі, чумаки, молотники, вшивальники, паламарі... Нема їм числа.

А чи водилися свої святі у Високих Горах, як, скажімо, водились вони в Києві, в Почаєві та по інших не менш святих місцях?

Водились, тільки не схожі на тамтешніх.

Я познайомився з нащадком такої святої з Високих Гір. Власне, коли знайомились, коли розмовляли, то спершу я навіть не здогадувався про його походження, про родовід, бо ніщо в зовнішності чи поводженні не виказувало винятковості.

В зеленому лузі кувала зозуля, їй відповідала друга — зовсім, здається, далеко. Через блакитне склепіння неба маленький літак тягнув прямовисну сріблясту смугу, вже трудився десь понад самісіньким сонцем. Бурхливо цвів жостір, і кожен кущ на схилі байраку пахнув медом і тонко дзвенів музикою бджіл і заклопотаної мурашви, ще спивали нектар.