Пісня про Високі Гори

Євген Гуцало

У мого співрозмовника були грубі риси обличчя і голос звучав грубо. І весь він видавався грубим, якимось малоотесаним: наче рубали його з міцного каменю, рубали на совість, навічно, а потім таким і зоставили, зрозумівши, що з каменю щось м’яке та лагідне й не повинно вийти, а саме отакий одземок. Одземок із кутастим тілом, із кутастими рухами, із голосом, що нагадує гуркітливу мову крем’яних жорен...

Отут, посеред села, росло кілька старих яблунь і височіло дві-три огрядні, мовби осілі в землю, липи. Серед шовкової мурави, що віддавала малахітовим ніжним блиском, там і сям лежали важкі надмогильні плити. На деяких було вибито скупі слова про померлих і похованих тут, деякі лежали без написів — і їхня мовчазність була не менш красномовна.

— Церква стояла колись, то в революцію сама згоріла чи спалив хтось... У Високих Горах що розказують? — гуркотіли жорна в грудях мого співрозмовника. — Церкву звели на куркульські гроші, пан свою пайку вніс. Звести звели, а треба розписати, бо вже й священик до цього приходу явився, а правитись не правиться. Ну, покликали богомазів, що ото по селах ходили, продавали ікони чи розмальовували церкви. Троє прийшло до Високих Гір, поставили їх жити по хатах. Жили, щодня в церкві пропадали, малювали святих, а вечорами внадились до Насті, була в селі така весела молодиця, вдова. За Настею водилася слава, що прихильна до всякого зайшлого люду, й горілка в неї солодка не висихала. То, значить, богомази вдень до церкви, а ввечері до Насті... Ну, минув час, розмалювали церкву, й тодішня сільська та церковна старшина прийшла на оглядини. Так би мовити, на генеральну репетицію перед релігійними відправами. Поставали, розглядають усіх тих богів і боженят, святих, угодників і угодниць, розглядають усякі німби та ореоли, знаменія. І Настя ж у той день прийшла, бо сказали богомази, щоб навідалась... Мовчать, сопуть, ніхто не поспішає хвалити чи гудити. А потім усі стовпились перед матір’ю божою, що немовля на руках тримає, значить, Ісуса новонародженого. Бо й справді вони, ті малярі, так її вже гарно намалювали, що хотілось і хотілось дивитись на неї з дитям та сміятись від радості. А далі вже не так на богоматір із дитям милувались, як почали приглядатись до Насті. І повідступались від неї, наче від прояви, наче від нечистої сили. Жінка спершу й не втямила причини, а потім ще глипнула на богоматір — і похолола: свята діва Марія була на неї схожа, значить, із неї була змальована. І так їй страшно стало, що ноги наче вгрузли й передихнути не годна, бо хіба вона могла сподіватись на таке? Хіба могла сподіватись, що богомази їй так віддячать за доброту і за веселість її? Позадкувала до виходу, потім навтікача, за нею народ із церкви посунув, наче за нечистою, стали на паперті й дивились, як біжить по дорозі до річки. А чого вона до річки побігла? Спершу надумала топитися, але не втопилась, через місток, через місток, потім лозами, потім полями через жита. І все здавалось, що женуться слідом, що ось-ось наздоженуть. Прискочила до сестри в Смушівку, сховалась на печі, а за оказію розказувати боїться. То вже сестра від інших довідалась, що приключилося з Настею. Довго не поверталась у Високі Гори, переховувалась у сестри, а якби не втекла, то що? Могли б її наші глитаї й порішити на місці, хоч, коли подумати: чи вона винувата? Богомази підвели Настю, мов кривого під монастир.

Цвіте село цієї травневої пори. Зозуля не вмовкає, і, наче далекий відлунок, у відповідь озивається друга. Повітря таке бездонне й прозоре, що, здається, можна заглянути не тільки за край небес, не тільки в чужу думку, а й у сиве минуле.

— Ось так і стала Настя у Високих Горах за святу. Вже давно тієї церкви нема, а люди пам’ятають. І не тільки в нашому селі, а й по сусідству. Тільки здибаєшся з кимось, тільки згадаєш за Високі Гори, а тобі відразу: це, кажуть, оті Високі Гори, де веселу вдову Настю намалювали в церкві як божу матір із дитям на руках... А дитяти ж тоді в неї ще не було, пізніше знайшлось, коли тих малярів слід і прохолов давно. Хлопчик народився, назвали Максимом, а від нього і я пішов... так би мовити, прямий нащадок святої.

Дивлюсь на нього — окоренкуватий, здоровий, і погляд жолудевих очей не легкий, а гострий, і гострота погляду пронизливо важка. На голові костиричиться цупке чорне волосся, брови — наче дві борозни, й хоч би тобі дрібненький натяк на сяйливий німб!

Цікаво, а чи був такий німб у веселої вдови Насті, що причарувала богомазів?

Ранкове сонце вигнуло золотий пружок над обрієм, пружок-обідок роздимається, мовби видимо набрякає рожевим соком, і вже по груди звелось, уже по коліна, ось тільки по щиколотки стоїть у мареві, вже навшпиньки випручалось, має підстрибнути ось-ось... Підстрибнуло, відірвалось од обрію і — ще в росах, іще в запахах полину, хліба, землі — свіже й добротворне, покотилось і покотилось ізнизу вгору так, як здатне весняне сонце, оновлюючи старий і вічно молодий світ.

І вже вкотре за століття Високі Гори умились ранковим промінням, одмінившись від його цілющої сили, загомоніли чоловічими й жіночими голосами, усміхнулись дівочим усміхом!

Неподалік тракторного стану пасеться гнідий кінь, і ранкове сонце кладе на його ситі боки якоїсь дивної густоти і насиченості руді плями. Кінь зводить морду, переступає в траві, й тепер уже барви гаснуть на ньому, наче він мимоволі став своїм споночілим двійником.

Стаю у мокру від роси лободу, серед білих вічок березки стаю, бо ззаду наближається тракторний рев. У кабіні знайоме обличчя, на якому сяють карі очі. Спершу сяють рівним світлом, та вмить світло в погляді яскраво вибухає і так проїжджає мимо двома вогнистими квітками.

Вчора про всяке гомонілось у гурті чоловіків, що зібрався на проводах хлопців до армії. Про посіви кукурудзи й підживлення; про мотоцикл, який дістався в премію одному дядькові, а він сподівався на холодильник; про голову колгоспу, який дає дозвіл на будівництво тільки цегляних будинків, критих шифером чи бляхою, і виділяє чималу допомогу на придбання матеріалів. Гомоніли про війну, хоч на останній випало воювати одному чи двом із чоловічого гурту, а решта не чули ні виття бомб, ні вибуху мін.

— Мій дід у Брусилова в армії служив у першу світову, то в болотах убило або потонув. А батько воював у Другу світову, то на Курській дузі під танком... А я от живу наче не тільки за себе, а й за них.

Це вчора він сказав, отой, що зараз проїхав на тракторі — мабуть, на кукурудзяну плантацію, що ховаєтьоя за посадкою кленів і акації. Діда його вбито, батько поліг, а він — нащадок, він — підтримує безперервність свого роду. Оре й засіває землю, обробляє посіви, збирає врожай. І так із року в рік, і так усеньке життя. А в нього вже підростають або й попідростали хлопці, які теж оратимуть і засіватимуть цю землю, збиратимуть урожай, підтримуватимуть безперервність роду, бо така вже їм судилась доля.

Від усієї своєї душі світить сонце над Високими Горами, а душа в сонця щира, багата й ніколи не збідніє, а хіба що побагатшає, бо позичає тепло і приязнь у кожної людини з Високих Гір, і ніхто не поскупився ніколи, не пошкодував.

О, гнідий кінь знову заграв ситими боками, рудим блиском заблискав, огнями густими заіскрив!

— Еге, ви мені скажіть, що таке багатство, бо не знаю, — вдавано сварливим і вдавано невдоволеним голосом гомоніла літнього віку жінка з молодицями, що, здасться, йшли на корівник. — Які там гроші? Хіба гроші багатство? Земля — багатство, бо все з неї: і хліб, і людина, ну чистісінько — біда всяка і горе, добро й достаток.

Жінки пройшли у сиве надвечір’я, понесли з собою балачку, а мені запали у свідомість слова отієї літнього віку, чиїми вустами, мабуть, і говорила сама земля.

Кілька днів був під враженням почутого. Ніякої новизни для себе не відкрив, але з уст отієї жінки чомусь прозвучали по-новому слова про те, що все — з неї, ну чистісінько — біда всяка і горе, добро й достаток.

Зеленіли Високі Гори; у степу п’ялись догори густі хліба; цвіли луги, вода в річці наче не текла, а співала; ще грали, сурмили пташині оркестри, щоб у їхньому безсонному музичному супроводі швидше й веселіше росла найменша бадилинка. І в усьому цьому бачилось, як на землі виростає, набирається сили, йде в бубляхи, у цвіт і в солодкий плід найдорожче, що є в людини, а саме — любов. Бачилось, як на чорноземі, разом із усім зелом, п’ючи глибинні соки, черпаючи снагу з незамулених джерел, іде в буйний ріст, обнизується барвистими кетягами, прикрашається дзвінкими гронами найнеобхідніше, що є в людини, а саме — надія. У піснях дощів, у гортанних реготах громів, у примарному сяянні зірниць над вогким нічним степом, у підпадьомканні перепелів, у запахах любистку, у свіченні росинки на хисткому стебельці, у всьому тому, що складає красу і звабу цього світу, його безмір, його обшир, — отже, в усьому цьому бачилось таке рятівне для людини, а саме — віра!

Пройшла тоді жінка в сиве надвечір’я, пройшла так, як не один рік проходила, й пронесла з собою думки, які, мабуть, народились у ній з-передвіку. І з часом не полишає певність, а ще більше міцніє, що правдивішої правди й не можна було їй сказати, бо хіба ж може земля, що говорила її вустами, бути в чомусь нещирою чи оманливою?

Село називається Високі Гори, хоч гір — великих чи малих — тут і поблизу немає.

І немає такого куточка на землі, до якого не можна було б дійти по дорогах, що прослались через село. І немає такого народу, до якого не можна було б дістатись, якби ти вирушив із Високих Гір. І так само всі дороги ведуть сюди, кожен може сюди добитись.

Хочете в Москву? Отже, поминіть сільраду, потім школу, братерську могилу з обеліском, пройдіть біля садиби ветлікаря Яструбинського, далі повз хату кривенької баби Танасійки, через поле, через сусіднє село Смушівку, добийтесь до Мотовилівки, проминіть Київ, а там і до Москви близько!

На далекий Кавказ можна дійти через Високі Гори, а можна на Далекий Схід чи на Урал. Ведуть дороги звідси на Балкани, до Дунаю, до Тиси, до Вісли, до Одеру.

І — коли прислухатись усім серцем, відчути всією душею — то можна почути, як у надрах землі трудно, важко й непереборно таки ростуть високі гори, вже перші їхні верхи показуються тут над поверхнею...