Реклама на сайте Связаться с нами
Твори видатних українських письменників

Балада про бляху

Іван Драч

На главную
Твори видатних українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Івана Драча
Було це не близько і не далеко,
не низько і не високо,
Коли ми зневірились знайти бляху,
Звичайну бляху, якою покривають хати,
Звичайну бляху, яку прибивають цвяхами
До припасованих соснових дощок;
Коли ми зневірились знайти бляху,
Троє синів свого сивого батька —
Син — агроном з тиврівського радгоспу,
Син — танкіст з гримучого танкодрому
І ще один син з білою самопискою,
Не з білою скатертю-самобранкою;
Коли ми зневірились знайти бляху
І випили три гранчаки самогону
за цю кляту зневіру,
І в кожен гранчак впало по крапелині
З білої стелі в рудастих розводах,
А батько і мати сидьма сиділи
На довжелезній зашмуляній лаві —
Дві покинуті пташки в старому гнізді
Дивились на три затяті зневіри...
А дощ аж пряжив і з’їдав солому
Жорсткими всепоїдними зубами,
А дощ аж збожеволів — лив цистернами
В сніпки зіпрілі, в змиршавілі крокви,
А дощ шалів — і прямо коло сволока
Скаженим свердлом продірявив стелю.
Мати підставила алюмінієву миску,
Мати зітхнула, взялась за голову,
Мати сказала своїм грамотним синам:
«А наберу я вам, хлопці, дощової води.
Змиєте, хлопці, свої голови
Цілющою водою з алюмінієвої миски,
Може, щось, хлопці, і намізкуєте
Отими змитими головоньками».
По клавішах миски бив дощ крапелинами,
По струнах миски проходився пальцями,
По бубонові миски гатив кулачатами —
Добре пилося хлопцям під музику...
Коли ми зневірились знайти бляху,
Прийшла до хати дядина Настя,
Вдарила об мокрі поли руками,
Щось собі намислила, пригубивши з гранчака,
Понюхала хліб і геть подалася.
Сіла коло своєї телички дядина Настя,
Навіть хустку на шию скинула,
Так задумалась, так виважувала.
«Некепська була б корівчина, — мислила, —
Молока була б шклянка в хаті, вістимо.
Вареники б», — та й затялася.
Тужна мелодія алюмінієвої миски
Зазвучала, задихала, зажебоніла.
Коли ми зневірились знайти бляху,
Хитро посміхнулася дядина Настя
І повела теличку аж у Якимівку
Мимо провалля і мимо цистерн з молоком,
Мимо макітри вареників, мимо відра сметани,
Туго зав’язаного білою марлею.
«Дайте бляху — беріть теличку», —
Сказала дядина якимівському голові.
«Беріть бляху — давайте теличку», —
Сказав дядині Насті якимівський голова.
Згодила собі візника дядина Настя
І везла довгі бляшані листи
Мимо провалля і мимо цистерн з молоком,
Мимо макітри вареників, мимо відра сметани,
Туго вперезаного білою марлею.
Було це не близько і не далеко, не низько і не високо.
Постукала дядина Настя в причілкове вікно.
Місяць був білий, хіба що в сметані,
Місяць переливався на бляшаних листах
М’якими молочними хвилями.
«Чого ж ви спите, та вийдіть надвір», —
Постукала дядина Настя в причілкове вікно.
«А чого б ми виходили, як ми спимо», —
Сказав їй батько в білих підштаниках.
«Та оце я, — каже, — хочу алюмінієву миску
Та ще в додачу капшучка з грошима».
Було це не близько і не далеко, не низько і не високо,
Коли ми зневірились знайти бляху,
І місяць переливався на бляшаних листах
М’якими молочними хвилями.
Взяла дядина Настя алюмінієву миску
Та ще капшучок з грошима
Та й пішла собі плакати до хлівця без телички.
«Я буду спати надворі», — сказала мати,
Взяла віника з молодої нехворощі
І геть змела місяця з бляшаних листів,
Простелила на блясі стару синову шинелю
І вкрилася зверху молодою надією,
Скрутилася в клубочок під куфайчиною,
До світ сонця сторожила бляху:
«Ото мені щоб хто взяв, я би вмерла...»
І коли ми шпурляли зогнилі сніпки,
І колошкали шершнів і злючих ос,
І прибивали бляху вогнистими цвяхами
До припасованих соснових дощок:
«Ото мені щоб хто взяв, я би вмерла», —
Дивилася мати в сльозах на хату під бляхою.
І знову впряжив дощ, тугий і злющий.
А батько і мати сиділи собі рядком
На довжелезній зашмуляній лаві,
Одчинили собі сінешні двері,
Одчинили навіть ляду на горище,
Дві покинуті пташки в старому гнізді
Слухали найкращу музику на світі:
Як по клавішах бляхи бив дощ краплями,
Як по струнах бляхи проходився пальцями,
Як по бубнові бляхи гатив кулачатами.
«Отак мені гарно, що взяла б та і вмерла», —
Сказала мати в сльозах у хаті під бляхою,
Ще й листи листоноші надиктувала:
І синові-агрономові з тиврівського радгоспу,
Де поле — без околотів і склади — без бляхи,
І сину-танкісту з гримучого танкодрому,
Де бляха на танках дуже загруба,
І ще одному синові з білою самопискою,
Не з білою скатертю-самобранкою:
«А приїздіть-но, хлопці, до нас на святки,
А наберу я вам, хлопці, дощової води
Прямо з-під ринви в глибокі ночви,
Змиєте, хлопці, свої головоньки,
Та ще я дуже жалую за теличкою,
Бо сниться щоночі дядині Насті.
Може, щось, хлопці, і намізкуете
Своїми змитими головоньками».
Було це не близько і не далеко, не низько і не високо,
Коли ми зневірились знайти бляху,
Звичайну бляху, якою покривають хати,
Звичайну бляху, яку прибивають цвяхами
До припасованих соснових дощок...