«Ну й скипень надворі!» — мама сказала
І зашпори з пальців, з рук задубілих
Повиганяла у кварту з крижаною водою.
Зашпори там потопилися, аж булькотіло,
Зашпори залишили по собі пам’ять
В цьому терпкому скаженому слові.
Скипень — пекучий мороз, аж кипить,
Аж скипавться біле молоко снігу
В білому задубілому казані зими...
Такий тоді скипень кипів над містом,
Таке хурделяло, таке висвистувало,
Поки вляглося, поки перекипіло.
Так тоді молотили мою житню душу
Критичними ціпами аавзяті молотники —
Ціпилина кислицева, а ув’язь залізна,
Як попарив критик ціпом — шкіронька облізла
«Ну й скипень!» — сказав я собі, а надворі
З одного плеча і з другого плеча міста
Вставали вертикальні прожектори райдуг,
Біле небо підпирали семицвітні підпори.
Я вперше бачив райдугу зимою, рай — дугу,
Вольтову семибарвну дугу — дугу раю
Між білим тілом неба і білим тілом землі,
Між світом білим і мною, задубілим, —
Сам тоді я спалахнув райдугою...
«Дякую!» — сказав я морозові-скипневі,
Кислицевій ціпилині і залізній ув’язі.
Йшла задумана райдуга в синьому береті
З помороженими пальцями до Дніпра
Віддати йому через ополонку свої зашпори.
|
|
|
