Я вже давно отак
Не їхав поїздом у снігову Вкраїну,
А це узяв і кинувся крізь сніг,
І ринувся отак наосліп серця,
Щоб посмоктати бруньку захололу,
Щоб подивитись в очі сивій хаті,
Щоб чути подих сойки на привіллі...
Я думав — їду в вотчину до себе,
В стан мужа зрілого, у крик тривоги,
Що зразу їй надію стелить в ноги,
Гадав — в дозрілість їду і статечність,
Що вже їй меч при боці б’є в коліно,
Затаєний, причаєний у піхвах,
Боявся десь у тихих праглибинах,
Що заскорузлість в панцир закувала,
Аж тут все їду, без упину лину,
І все біжить за поїздом за гнучим
Крізь сивий сніг і молодий льодок,
Біжить маленький хлопчик-босоніжко,
Отой, що смокче бруньку захололу,
Що око в око заглядає хаті
Ще й подих сойки чує достеменно.
І те хлопча порепане — то я,
Все мчу, лечу, все доганяю поїзд.
Щоб наздогнати втеклого — себе.
І так мені, малому, хуртовинить,
І так мені в дозріллі не виходить
У тамбур ринутись та двері розчавити,
За приступці вчепитись, простягнути —
Йому, малому, дати руку мужа.
Та ген пропав хлопчак за поворотом,
За тином комишевим, за городом,
І так мені без нього — аж ніяк...
|
