Весною я Вас бачив. Бриз морський
Вам чуба колошматив й серце ревне,
І майстер корабля, немов Сашко який,
Вам нахвалявся точеним форштевнем.
А влітку лютували все шаблі,
На шаблі Ви роман писали влітку,
Як райдуга конала на землі,
Порубана уся на сухозлітку.
А влітку ішли вершники крізь ніч,
Долаючи розлючену запону,
А Вам зоря тулилась все до віч,
Зростаючи в троянду у червону.
Коли вже осінь вигнула крило —
Земля гула од гніву і ридання,
Дівча в вінку до мене прямо йшло,
Мов доля моя, перша і остання.
Зимою я зустрів Вас. Ви в кутку
Сиділи, як і вчора, й позавчора.
І стала ота дівчина в вінку
Якось, чомусь дочкою прокурора.
Зима була. Всі на виставу йшли.
Од люду просто репалися зали.
Я Вам сльозою щось казав з імли —
Ви палець на вуста мені поклали!
Коли Ви тихо в мармур перейшли,
Криштальність Вашу чують навіть бджоли.
А звідки знає все душа бджоли,
Що тулиться до Вас, як я, мій піжночолий?!
Не зустрічався з Вами ж я ніколи...
|
|
|
