|
Миколі Платоновичу Бажану
Високий майстре! В коло моїх думань
Не раз прийде великий город Гумань —
Так звали Умань в нашому селі,
Старі — з усмішкою, і в тайнощах — малі!
Для мене Умань теж був першим, городом,
Який відкрив я злякано і гордо, —
Софіївських озер перлисті роси
Й домів триповерхові хмарочоси!
Отож коли приїхав я із Вами,
Коли ми все блукали над ровами
По листопаду, гей, по падолисту —
Вклонявся з Вами я й своєму місту!
Світилось місто золотавим світлом.
Було на серці і тривожно й світло,
Коли зайшли ми в тихе надвечір’я
На споришем закущене подвір’я,
До Комарницьких прямували в гості,
На їх поріг, на їхні високості.
Господар, крім привіту і розчулень,
Був якийсь дивний...
|
— Та в мене сьогодні яблуня упала! — Як упала?! — Та дивно впала! Думаю, якась оказія буде, аж Ви! — Пішли в садок! Це ж, може, та, до якої я ходив на гостини малим, щоб яблук з пазухи у пазуху...
Умань стоїть над ровами таємничими, над підвалами прадавніми, яблуня росла така крислата ще й розлога, не витримала, ради Бога, не розчахнулась, не зламалась, не стала на коліна, аж просто впала собі під пахви, просто провалились коренем десь туди, у гайдамаччину, де ґвалт і крик, де Гонта ходить зі свяченим, яблуня впала, коренем аж до шапки Залізняка дістала, той аж зітнувся — що воно таке, з неба якийсь корінь вузлуватий!
А яблуня стояла на землі
Вся попід пахви — в яблуках червона,
І крона, мов вогненна та корона,
І яблука, мов з тронів королі,
Де впали, де розбіглись, де лежать.
А яблуня, вагітна до нестриму,
Пішла у землю стовбуром, в незриму,
У піхвах глини — вся по рукоять!
Стояла попід пахви, мов собор,
Полуменлива, розпеклися грані.
Вечірнє сонце яблуком останнім
Котилось з яблуками за бугор
В спориш, в траву, у землю буйновіту,
До центру слова і до центру світу!..
Високий Майстре! В коло моїх думань
Не раз прийде великий город Гумань
І яблуня, вкорінена туди,
Де клекотіли села й городи,
Бо все Минуще — в Сущім обрітається,
Як хто забув, то ще сто раз покається!
Та хто забув про Суще і Грядуще,
Той має мізкувати щонайдужче —
Воно проломить всі твої грунти,
На корінь тисне світ із висоти,
Отож знайти співмірність триєдину —
Тримати Світ, і Совість, і Людину, —
У всіх часах приймати чисті соки,
Це правда Ваша, Майстре мій високий!
Хай, може, навіть і вона з добра
Важка така, щедротна, яблуката,
Вона упала — та собі за ката
Вона собі була серед двора.
Не витримала. Віддала скоріш
Плоди свої од буйного нестриму...
А як же я плоди свої нестиму
Між велелюдних тлумів-роздоріж?!
Мини мене, Поспішносте-Напасте,
Дай яблуками на цей світ упасти!..
|
|
|
