Некрологи ровесників спалюють мої очі.
Іржавіють друзі і в кар’єру люто спішать.
Сни не збуваються. Глобально безсонніють ночі.
Глухі все не бачать. Сліпі задубіло мовчать.
Кожен день зачиняється тяжкою рипучою лядою.
Ранок все важче і важче сонцю її одчиня.
Набутки свої так жорстоко тепер оглядую
При безжальних юпітерах білого дня.
Вправляю словам сустави і юні суставчики.
Ладкаю й мамкаю, од перестраху все бережу.
Ті — в ополонці купаю, ті — в літеплі, бо ласкавчики,
Чикрижу ножем непотріб, вдячний за це ножу.
Ті хвалу на душу старанно вивіюють.
Ті виважують ревно затяту кинджальну хулу.
Крізь шпіцрутени слави і неслави ротату завію
Вогонь за вогонь шаную, золу за золу.
Вивіреність приходить і навіть влучання в десятку.
Чому ж кортить точну кулю послати по молоко,
Може, себе наздогнати і в себе вліпити, як в згадку,
Коли саме моцартіанство було мені за закон?!
Некрологи ровесників морозні, як хуртовина.
Іржавіють друзі — і не буде вже їм вороття.
А Правда велика стоїть, як мала невідчепна дитина,
І ціни вимагає sa себе завбільшки в нерозмінне життя...
|
|
|
