Ще тирса з труни твоєї дише на моїх плечах,
Ще я з такого окропу ніяк не прочах, не прочах,
Ноги заламуються, як згадують цвинтарну стежку отую.
Нікого я від такого, браття мої, не гарантую.
Могла тирса з труни моєї запорошити твої скроні,
Міг би й ти рудою землею студити свої долоні.
Але ти пішов. Пішов як умів. Затуліть собі пельки.
Відчув, що пора на груди узяти вагу земельки.
Ота соснова сорочка, закутана чорним крепом,
Довго нам очі душитиме нещадним і лютим небом.
Мати кричала: «А ти ж моя Правдонька, правда,
Гришуню?!»
Рано ж як одягати на Правду соснову кошулю...
|
|
|
