Снився сон мені цей надрану,
коли холод в кімнаті нишпорив,
І крапотіли краплі на кухні у цей незбагненний сон,
І горло душила ангіна, і нипала в серці жура...
Заходжу я у якусь світлицю, чи в музей,
чи в собор заходжу,
Вітають мене знайомі, неначе екскурсоводи,
сміються дівчата з групи,
Просять мене прочитати якийсь сороміцький вірш.
Якась білозуба висміює мене очима гарячими,
А я їй противлюсь ніяково: «Отямся, це ж бо музей!»
Мене хтось підтримує з старших, та все це якесь несуттєве,
Та все це в рудому серпанку у мороці й тиші стоїть,
Нікого я вже не бачу, простую собі музеєм,
І наче переді мною оце вже і не музей,
А наче якісь розкопки я бачу у жовтій глині —
Переді мною фундамент якоїсь будови стоїть,
Та тільки чомусь високо занадто оцей підмурівок,
Як тільки з вікна визираю, машини, як мухи, внизу
Біжать і мене жахають, що високо так стою...
Блукаю отак, роззираючись і бачу, як під склепінням
Звисають сувої пергаменту навкруг по всьому собору,
Звисають так шар за шаром, немов чудернацькі коржі,
Якісь підгорілі навколо, підсмалені тут і там,
А на цих сувоях — історія, писана по-старовинному,
Зі старовинними картами, де вицвіла, а де й ні,
Я бачу оцю історію, списану шар за шаром,
Справдешню історію людства
наче я вперше бачу,
Писану не людиною, а шалом самих подій...
— Я мушу хоч круг один дістати з цієї історії,
Інакше ж вона пропаде, ніхто не побачить її... —
Звисають суворо сувої, тиша навколо диха,
На мене дивляться люди, на дивного дивака.
Чіпляюсь я за пергамент і так підтягуюсь вгору,
Угору іду, як по линві, і ножицями працюю —
Я вирізаю пергамент, доскіпуюсь слово до слова,
Вирізаю я шмат історії, бо ж він пропадом пропада.
Дивляться з острахом люди, як я підіймаюся вгору,
Десниця мене підтягує, а шуйця працює ножицями,
Пергаменту шар розпростую і на груди собі кладу,
Донизу так лячно глянути, бо люди внизу затерпли,
І вже ось склепіння скоро, — а далі ж то буде як?
Скінчиться оцей пергамент, це ж падати треба, брате,
Дивися ж, без зойку падай, та тільки ж пергамент неси,
В очікуванні падіння підтягуюсь я востаннє,
Востаннє сувій домотую і все ж дивуюсь і тут:
Пергамент до бані собору прикріплений
дивними шпильками
З діамантами і сапфірами, що полиском так і ячать...
Ну що ж, розбиватися треба —
так розбиватись з сапфірами. —
Руки у мене зайняті — шпильки заберу у рот,
Он шпилька Івана Грозного, он шпилька,
напевно, Кромвеля,
Он шпилечка Чураївни, а ось діамант Нечая.
Шпильки, як терни, у роті,
пергамент у мене в руках...
Відомо, що в снах не падають, отож тільки я додолу
Зірвався, щоб геть розбитись, як зразу ж і полетів,
Летів я в безкраїй блакиті, летів я, звичайно, додому,
Шпильку одну по дорозі, де, пам’ятаю, згубив,
Пергамент хрустів на грудях, став я в польоті сивим,
Старим, нездужалим в польоті за цілі віки я став.
Осінь навколо. Іній. Доросла донька із хати
В куфайці, в кирзових чоботях
З моєї батьківської хати вийшла назустріч мені.
Шпильки я виплюнув з кров’ю, пощо мені здалися,
В пергамент я був одягнутий,
пергамент був при мені...
Прокинувся я вненацька. Син мій збирався в школу,
Донька моя маленька будила мене зі сну...
|
