Пролог
Століття — зморшка на чолі Землі:
Всесвітні війни, революцій грози...
Дніпро до ніг стежиною проліг
І котить славу в сиві верболози.
Поет став морем. Далеч степова,
І хмарочоси, й гори — ним залиті.
Бунтують хвилі — думи і слова,
І сонце генія над ним стоїть в зеніті.
Дно глибшає, і береги тікають,
Аж небо рве свою блакить високу,
І шторми піняться од краю і до краю,
Од Вінніпега до Владивостока.
З глибин сердець джерела пружно б’ють —
І шумувати морю, не вмирати,
Хай ллють у нього і любов, і лють,
Тривожну шану, жовч гірку розплати...
Художнику — немає скутих норм.
Він — норма сам, він сам в своєму стилі...
У цей столітній і стобальний шторм
Я кидаюсь в буремні гори — хвилі.
I частина
ВИШНЕВИЙ ЦВІТ
І
Завірюха стугоніла, вила,
А мороз гострив свій білий ніж,
А Земля, од ляку задубіла,
На вітрах крутилася скоріш.
Щулились дороги, мерзли хмари,
В сіру безвість зносило міста,
А дуби стругалися на мари,
На труну, на віко, на хреста.
Петербурзьким шляхом по коліна
Грузнучи в заметах, боса йшла
Зморена, полатана Вкраїна,
Муку притуливши до чола.
І намисто сипалось під ноги,
Ніби кров змерзалась на льоту.
«Сину, сину», — слухали дороги
Тих ридань метелицю густу.
«Може б, сину липового чаю
Чи калини рідному, бува...»
А дорога ген до небокраю —
На дорозі мати ледь жива.
Хурделяє хуга хуртовинна,
Засипає очі вщерть.
І біжить до сина Україна
Одганяти знавіснілу смерть.
|
