Боже, скільки стогону на пальцях,
Скільки крику в голубих пучках,
На згорілих пальцях, на блукальцях,
На страждальцях ніжних — на руках.
Боже, скільки того мерехтіння
В пальцях, в сповивальцях гіркоти,
В пломенях надсадного сумління,
Із яким лиш тінь моя на «ти».
Світяться о світлячки, світанки,
Поцілунком вмивані світи,
Пальчики коханки-каторжанки
З каторги любові-німоти.
Що ж бо їм робити, стоязиким —
І безмовним: спалахнеш — помреш...
Проклинаю, краю синім криком
Цноту пальців, безсоромність — теж!
Сонечок п’ятірко... засинаю...
Наді мною пальчики-зірки...
Чебрецевий, в серце поринаючий,
Мед ваш, рідні, сонячно-гіркий...
|
|
|
