I. Так, це Ви всюди поруч і досі —
М’яким явором, твердим каменем, павіттю,
Щебетом, пошумом, спекою, димом,
Ясністю і невдоволенням зболеним,
Вищанням дитячим, метеликом тихим,
Канупером і узгір’ями, кременем, —
Земля Вам пером, мій дивний друже!
Безсмертя —
людська облуда правічна,
Лжа його пишно випещує, влещує.
Ясна твердорука смерть погірдно
І на кпин його брати не хоче...
II. Ваше чисте чоло,
Ваша лагідна лисина
З добірними краплями
чоловічого поту,
З диким плетивом вен насподі, —
Так, це Ви всюди поруч і досі —
М’яким явором, твердим каменем, павіттю.
Завжди хотілось живому Вам
Руку смагляву поцілувати,
Мертвому птахові
рук цілувати не буду —
Смерть на смак мені відворотна.
Завжди хотілось живому Вам
Руку смагляву поцілувати і стишитись.
III. Сизий мій друже з гніздов’я Курбаса,
Мужчино з напівлегенди, Боже мій,
Якась щиросердна м’якість
Кутала тугу Вашу постать
І моє задубіле хижацтво
Ніжністю тону роззброювала —
Чи Ви по росі все життя ходили
Босим, з закасаними холошами,
Стояли Ви тихо і незворушно
у гідності —
Ластівки могли гнізда
на Вас ліпити.
Безсмертя — яка це одвічна
людська облуда.
IV. Сиділи ми вдвох на грабових латах,
Говорили задумливо про Ренана,
І випало ластів’я
з гнізда на долівку,
Прямо на галльські святі сентенції,
І Ви тихо взяли його на долоню,
Притримуючи крильця
великим пальцем,
І пішли собі,
мурмочучи, по драбину...
Життя ластів’ям Вас
ніколи не пестило,
Не носило отак на теплій долоні,
І в лагідних лініях Вашого профілю
Владарювала лінія соколиного носа.
V. Коли я з гальорки на Вас дивився,
На мудрого блазня з «Короля Ліра»,
І Крушельницький вмирав надсадно
У затаєній тиші глядацькій,
Я думав про вічну
блазенську породу,
Що не втрачає
шекспірівської амплітуди
І нашу добу до надриву розгойдує.
Так, це Ви, всюди поруч —
Канупером, і узгір’ям,
і штормом веселим,
І такою тягучою пам’яттю —
В пам’яті завжди щось від облуди.
VI. Нею ми відкупуємось від мертвих.
Додивляється голуб
сни Ваші недоснилі
На затишній павіті дуба в осонні,
І горда дзвіниця Лаври видзвонює
Години годин над Вашим
спустілим помешканням.
Сьогодні зустрів біля моря мужчину,
Що вкрав Ваші плечі сутулі,
і став він мені нестерпним.
Я ж хочу взяти душі Вашої
золоту крапелину
І заховати у свій потаємний сховок.
Навіть затяті циніки
мовкнуть іржаво,
Коли на стеблині любові
краплю оцю проносиш.
VII. Не пасували Вам костюми з лавсану,
як по мені,
А пасувала фуфайка
і полотняна сорочка.
Як грілися зимою ми склянкою самогону,
Як лежали Ви зморено на лежанці,
І мокра осика стріляла у Ваші думи.
Так згоряє життя, сичить,
навіть іскрами прискає,
Гоготить, потім тихне —
і попіл пам’яті
Добривом розсівається, і добре,
коли під посів.
Завжди по швах
тріскали Ваші костюми —
Костюми ролей і звань,
костюми знайомств і надій,
Були Ви більший на зріст,
Який Вам відміряли недруги й друзі.
VIII. Коли Ви на мертвих крилах
під сонцем
Летіли додомоньку із Ташкента,
Як проковтнута пташка,
в акулячім череві Ту-104,
Коли Ви в мертвих руках
тримали ластовеня,
Лелеки й жайворонки
покинули піраміди,
Щоб летіти ескортом за Вами
і посадити Вас на Україні, —
Павуки вже снували
чорно-червоні линви,
Мурашки гострили цвяхи на Ваше віко,
І стандартні некрологи
здихали в трунах газет —
Спурхнуло ластів’я
з гнізда Ваших рук захололих,
Сіло мені на плече
і вмерло мені на докуку.
IX. Собі валянки, та й добрячі,
завжди можливо пошити
З сукон надгробних
промов над труною,
А мене ще і досі
оперізуе спалахом болю
Крик смутної дружини Вашої,
осінньої Вашої любові,
Що моторошно впав
на чорне муарове груддя:
«Боже мій, я ж йому маєчку дати
т-у-д-и забула!..»
І завжди, коли йде вона в гості до Вас,
Несе вона з квітами
білу-білісіньку майку,
І вона біліша троянд
і біліша сліпучого снігу.
Вона — чистота правічна,
біла жіноча печаль,
Прошита нитками жіночої тихої туги.
X. У тяжких перельотах
над хижістю океану
Мужні лелеки
беруть ластів’ят молодих на спину
(Сизий птах із гніздов’я Курбаса), —
Щоб не віддати недолітків
осиному жалу смерті
(Мужчина з напівлегенди, Боже мій),
Щоб не накрити їх
саваном хвиль штормових
(Босий пішли Ви снігами
цвинтарем у легенду),
Щоб повернути їх на Україну,
додомоньку з тих пірамід.
У польоті своєї вроди, свого такту,
свого таланту
Вміли так непомітно Ви спину свою
підставляти за друзів молодших,
Щоб була в них солодка ілюзія
власного перельоту.
XI. Отак воно є, як є,
падає дощ на могили,
Сонце тополю тягне до неба
за вуха зелені,
А мені б тільки зуміти
отак своє відстояти,
Плідно і гордо,
задумано і незворушно,
Щоб ластівки могли гнізда хупаві
Ліпити з землі і золотої соломи
На моїх дикуватих плечах...
Та ще хочеться до тополі
щокою, як е, притулитись
І послухати, як Ви ходите там,
по споришевих стежках того світу,
Як ви підіймаєте випалих ластів’ят у гнізда,
За якими святий Петро не догледів...
|
