Що воно за шабля
Висне на стіні
В музеї в Переяславі,
В історії на дні,
Грає, сонцем блискає
І тобі й мені?!
В шаблі відбивається
Гетьманська булава.
Піхви сріблом саджені.
Шляхта, татарва.
I Bogdan Chmielnicki —
Латинкою слова.
Шабля-нещадимиця,
Богданова жона,
Що вона розказує,
Проказує вона?
Що вона прошіптує,
Вишіптує із дна?
Як рада в Переяславі
Дивилась на Москву,
Тримала шуйця шаблю,
Десниця — булаву,
Бо шабля волю важила,
Свободоньку живу.
Як гетьман впростяж глянув —
Чуби мов ковила.
А ти дзвеніла в піхвах,
Як в вулії бджола,
Дзвенюча незрадливиця
Козацького крила!..
Богдан журився люто,
Як смерть гострила ніж,
Кому ж віддати шаблю?
В землі зітлів Тиміш,
А Юрчик вріже пальчика,
Вмирай, а правду ріж!
Хилилася у гетьмана
Старого голова.
На вістрі шаблі сховано
Всі вольності й права.
І скільки важить шабля —
То стільки й булава!
Куди ж тобі, пропащій,
Дамаського крила?
Таж скільки крові скапає
У матері з чола,
Аж доки знов ти вернешся,
Як у льоток бджола!
Чи ти тоді дзвеніла,
Гартована душа,
Чи ти тоді летіла,
Щоб дати одкоша,
Як кості попеліли
Богдана й Тимоша?!
Юрась носив при боці.
А ти, як смерть, важка,
А булава ще важча —
Не втримала рука.
Козак тримає шаблю,
А шабля — козака!
Навів він турків много,
Як у маю води.
Кляли його нікчемство
І села, й городи.
Годив Юрась султанові,
Годив — не догодив.
Як Магомет Четвертий
Уперся в Кам’янець,
Трощив тоді ікони
Султанів жеребець,
А шаблі світ-Богдановій
Шабаш. Амінь. Кінець.
Тримай, козаче, шаблю,
Це з правіку закон!
Не втримаєш, то в спину
Стріла тобі й прокльон,
Хоч звешся «Князь Сарматський
Георгій-Гедеои»!
Летів гетьманич в прірву
У пору ту лиху,
А посполитство в ярмах —
В сморідному льоху,
А шабля родить волю,
А булава — пиху...
Куди ж ти, шабле, їдеш,
Геть полишаєш нас?
Рипить в султана гордо
Козацький шабельтас.
В Стамбул душа Хмельницького —
Це що за обертас?!
О шабле-полонянко,
Нам волю спороди!
Куди ж ти, закривавлена,
Куди ж ти мчиш, куди,
Не можеш ти без крові,
Як огир без води.
Я бачу тебе, шабле,
В султана на стіні
На килимі персидському,
В німій самотині
Між ятаганів вигнутих
Ридаєш ти мені.
Ти двісті літ в неволі,
На каторзі була,
Тебе гострили, шабле,
Й до нашого чола, —
Яка ж тебе нам доля
На подив зберегла?
Мабуть, козацька слава,
Богданова жона,
З непотребу іржавого
Виводить знов вона —
І шабля аж в Софії
На ринку вирица!
Імперія Турецька
Вже смажилась в огні,
Вже сонце волі тьохнуло
Болгарській стороні —
Знов шабля наша блиснула
В історії на дні.
Купив один болгарин
Богданове тавро.
Та це ж не шабля — блискавка!
Це з сонця грім-перо!
Ти вродиш гору, мишко,
Чи вродиш миш, горо?!
Вітають визволителів:
І Скобелєву враз
Прив’язується давній
Козацький шабельтас,
Дарунок за геройство
Вам від болгар — від нас!
І з шаблею Богдана
Він на Стамбул ішов,
Розтяв у Сан-Стефано
Він оттоманський шовк
Шаблею нещадною
Собі до підошов!
Так шабля знов засяяла
У визвольній руці.
Богданова б’є заново —
Тремтіть, лихі людці!
Болгарська й наша воля
Відбилась в шаблі цій...
Куди ж ти знову, шабле?
Ти виснеш на стіні
У Скобелєва в Пітері.
Вже генерал в труні,
А ти вже знов ховавшся
В історії на дні.
Та продають вже родичі
Набутки вояка,
І шабля знов поблискує
Мов блискавка яка,
Вилискує, полискує
Гартованка метка.
А меценат Тарновський
Чигає тут як тут.
Купує тебе, вписує
В козацький свій компут —
Тобі додому стелиться
Чернігівський маршрут.
Шабля-нещадимиця,
Богданова жона,
Таке вона розказує,
Проказує вона,
Таке вона прошіптує,
Вишіптує із дна!
За нас ти, шабле, дихала
В кривавій боротьбі.
І орденом Хмельницького
Засяяв час в тобі,
В буйній, невпокореній
Свободі — не рабі!
В шаблі відбивається
Гетьманська булава.
Піхви сріблом саджені.
Шляхта, татарва.
І «Навіки разом!» —
Не вічні ці слова.
То шабля долі нашої
В музеї на стіні
У древнім Переяславі —
В історії вікні
Грає, сонцем блискає
І тобі й мені!..
|
