I
Я вийшов з автобуса. Втомлений по горло,
Він сумирно куняв, наш замурзаний слон.
Розгойдувався ген херсонський низовик,
Затятий пилюган палив пожухлі стерні...
Хтось
(вітер суглоби доріг хусткою витер)
Десь
(вітер перекотиполе з корінням видер),
Ген в заснулій татарщині, ген там
Навстіж одчинив здвоєні двері у стайні
І випустив на нас десятки хижих коней —
Вони летіли, мчали, паленіли,
В солончаках століть згубили сите тіло,
Шовкові сідла, сизо-жовті кості,
Зітлілі кістяки до нас дострибали,
Стали миршавою ордою — перекотиполем,
Аж слон-автобус пирхав з переляку — вітер!..
Розгойдувався ген херсонський низовик,
Затятий пилюган палив пожухлі стерні.
Шпурнув я капелюх у сиве горло вихору,
Щоб хтось
(вітрище солоний свище)
Десь
(вітрисько котить високо, котить низько),
Ген в заснулій татарщині, ген там,
На віддалі відцокотілих століть,
Рвучко одчинив навстіж сінешні двері,
Дивувався велюровій пташці з шовковим бантом,
Допитувався про неї в розгубленого мулли вітер.
Вихор котив із століття в століття...
Небо ж було зеленавим од суховіїв —
Позеленіло.
Сонце на небі, як свічка в зеленій сулії,
Поломеніло.
Все живе поховалося. Щезло. Принишкло.
Я за щитком долоні відступав до автобуса,
І тільки небо жило — жваве, жагуче, жахне.
Синє безмежжя поділили собі на сині гектари
І тяжко трудилися жайворонки в сірих куфайках,
Кожен співун по своїй піднебесній ділянці
Краплями сонця прополіскував волоте горло,
Бо ж забивало дух пилюгою сухою,
Кожен — летючий пророк у сірій куфайці
Мордувався у співі... Вихор... Вітер...
II
Я помру
(вітер суглоби доріг хусткою витер),
Ви помрете
(вітер перекотиполе з корінням видер),
Всі помруть, перекотиполем зійдуть.
Жайворонки не помруть, сиві жайворонки.
Як розгойдається солоний низовик,
Попалить душі, як пожухлі стерні,
Покотить нас, обглоданих хижістю долі,
Обсмоктаних часом, висушених, задавнілих,
Пожене нас степами сивим перекотиполем,
Як нас перелякається чиясь заблукана ракета
В оцих
вихройдучих,
гудучих таврійських степах
(Хто це там торохкає сухими кістками
В її блакитне плексиглазове вікно — вітер?!),
Хтось із нас
(крізь вихор, крізь вітер!),
Все-таки хтось із нас,
Хто вміє прополіскувати краплями сонця
золоте горло,
Матиме іншу — дивно співучу долю:
Встане рано-ранісінько, до схід сонця,
Вмиється рано-ранісінько хвилею з Дніпра,
Задумається, востаннє втреться по-земному,
Помре, одягне сіру куфайку жайворонка
І полетить собі на свій гектар неба —
Крізь вихор, крізь вітер...
|
