Примхлива ти, юрмальська осене, — дощ лихий напосівся,
Дощ все стьобає по морю, шмагає і влад, і невлад.
Плаче над морем дівчина, в сльозах вона і в дощі вся,
Стоїть біля неї як вкопаний чорнявий, мов гріх, солдат.
Ридає над морем латишка в строкатому джемпері синім,
Дощі їй усі — ніпочому, і мокрий цей світ — не її,
І вводить в тужливій судомі їй плечі маленькі, дитинні,
І руки її шугають, як бджіл золотисті рої.
Вона йому так виказує, слова її пахнуть медом,
Як в Суламіфі а чи Джульєтти, вуста її — щирнй мед,
А дощ понад ними шугає, спадає навкісним наметом.
Намет з дощової пряжі, закоханих щирий намет.
Бо ж їхати йому, їхати, бо ж руки лягли на погони,
Школярочко, юна пташко, а де ж той Узбекистан?
А вітер в три пальці висвистує, розлукою клято відгонить.
Та квітне в солдатських пальцях незайманий дівич-стан.
Бо ж їхати йому, їхати, і втік він до неї на хвилю,
І вдвох вони заховалися на пляжі пустельнім в дощі,
Аж поки шалені зливи статуї з них не виллють,
Бо губи шукають губи, бо щоки линуть до щік.
Чайки плачуть над морем — море сльозами солять,
Подаруй їм ще хвилю-хвилечку, одну хвиленьку подаруй!..
...Під тентом чекає мати — в руці доччина парасоля.
Під другим тентом очікує мокрий мов хлющ патруль...
|
