Скорботні словеса навіщо,
А заспокійливі — в стократ,
Коли така над нею хвища
Вже свище сотні літ підряд.
Тож полум’яне серце мати,
Одігрівати, берегти
Од лиха-зради, од гармати,
Од хрипоти і хромоти.
Од трути-чари в час почвари,
Де розпач бродить босоніж,
Де ніж готують яничари,
Де чари попелять той ніж.
На ніжки зіпнеться дитина,
А ти на неї спогляни,
Чи ця усмішка пелюстинна
Не звище вічної вини?!
Тож іншу музу не накличеш,
Бо по віках, як по горбах,
Йде українська Беатріче
З морозом долі на губах.
|
|
|
