I
Літо пилося,
літо їлося,
Літо кипіло вишнево,
лутово,
Густо сміялося,
половіло,
Переморгувалось зеленоброво.
А ми — за руки, аж пальців хрускіт,
Аж регіт звивався під пахви осик.
За хвилями книг, в сторінковім плюскоті
Відкрили шалений його материк.
І раптом у гаморі магазиннім
Все спалахнуло, аж день злякався!
Все стало синім, місячно-синім —
Засвітилась сльоза Пікассо.
І зайнялися в дівчини зорі,
І прикипіли карі:
«Та ну?!»
Тонуть у морі, тонуть і в горі —
І ми в сльозі потонули.
II
Діти плачуть, і плачуть дерева.
У мами не очі, а дві сльози.
Синхрофазотрони ридають, як леви,
І фіолетовий плач у грози.
Передані сльози оркестрам і лірам,
Митцям передані,
бо людям ніколи, —
Художники плачуть
«Королем Ліром»,
«Снігами Кіліманджаро»
і «Гернікою»...
III
Пройшов крізь Сезанна, Моне і Мане,
«Валькірією» захлинувся в Одесі...
Майнуло — і він мене промине
Чи я загублю його десь.
Рідні пророки злісно шептали:
«Він шизофренік, не йди в його очі».
І поетичні муки танталові
Злякано врочили.
Та в серці цей каторжник, чорт в синцях,
Денно і нощно мне глину й залізо.
Чорна фуфайка йому до лиця,
«Юманіте» у кишені навкіс.
Атомні сльози течуть в імлі
На чистий пензель солоною правдою...
Він сам — геніальна сльоза Землі
В штанах, замурзаних райдугою!
|
