На ювілеї одного поета
Я сказав одній поетесі:
— От візьми собі уяви собі:
Тобі призначив побачення...
Метелик. —
(Метелик справді влетів у кватирку
На ювілей...)
Поетеса трохи образилась:
— Хіба не вистачає мужчин?
Я не знаю, як приодягтися
До нього... до метелика...
Яку сукню... які парфуми...
Все вигадки... не для мене...
...А я чомусь уявляв,
Як стоїть вона перед дзеркалом,
Вбік відсунувши каструлі й горшки,
І як вона чепуриться
Перед побаченням... з метеликом...
Як вона лагідніє, ніжніє, пелюститься
І летить на листку берези
На побачення...
Потім забув я про що розмову,
Як забувають про все на світі,
Заплутаний у буденщині,
З авоською хліба й кефіру
Став перед дверима власними
І просто на дверній ручці
Побачив... золотистого метелика:
— Я не метелик! — сказав метелик. —
Я — метелиця.
Я прилетіла на побачення, —
Сказало мені щось золотисте і тихе,
Яке сиділо на дверній ручці
В золотистій сукні.
|
|
|
