|
Іванові Миколайчукові
Біла коняка розкарякувата і стара
Яка возить свиням їдло і пійло
Часом пасеться на лузі
І чухається коло берези білої
Про що вони вдвох гомонять
Біла береза і білий кінь
Лишаються від розмов лишаї
І сиве волосся витерте об березу
На рівні людського зросту
І розуміння людського
Коли кінь чухається об лишаї
Все безпросвітно біло йому
На безпросвітно білому світі
Тільки часом летять і клекочуть
Білі лебеді в сивому небі
Вітер жене їх буря їх ломить
Не знають лебедині вири
Чого їх і хто їх мимоволі спиняє
Над оцим засвиненим лугом
Де чухається білий кінь старий
Об дуже білу і юну березу-присуху
Присохлу і мокру од сліз на корі
Сторчма стають лебедині потоки
У свинцевому небі у безтямному леті
Наче хочуть подати бодай крило
Цим білим-білим таким безкрилим
А юна береза колись боса ходила
По сивому лузі по білім морозі
А кінь колись молодим літав
І ніколи тоді не думав про небо
А білі лебеді колись одпряглися
Одпряглись од людей одпряглись од землі
Та ще співчувають стають сторчма
Над березою білою над білим конем
Над оцим засвиненим лугом
І тяжко клекочуть і світ підіймають
До білого лету до білого клекоту
Аби тільки не поранитись
Об літаки.
|
|
|
