Я чув, та не вийшов у ніч горобину.
Сахнувся. Жахнувся будити родину.
Злякався таємного того ридання,
Гортанного клекоту розгортання.
А вранці, як вбивця, пішов манівцями.
Блукав. Захлинався у люті з нестями.
Та врешті прийшов, хай повірять очиці,
Що справді горять там пір’їни жар-птиці.
На звалищі бруду, в румовищі цвілі
Ті пера горіли, вогненні, аж білі.
Ті пера розпатрані, жовані з ночі
Палили нечисті, пекли мої очі.
Вночі тут щось скоїлось. Щось окошилось.
А зараз пір’їна колола, мов шило,
І руки жалила, пекла, мов кропива,
Їх сила поламана, дивна і мстива.
Невже ти була тут? І крилами била.
І душу згубила — і смертю помстила,
Помстила мені тим, що вмерла для мене,
Віддавши життя мені тяжко буденне?!
|
|
|
