Тризна

Олександр Довженко

Люди оглядалися серед своїх пожарищ, шукаючи очима хат, і протирали очі, мов у сні.

— Доброго здоров’я! Чом не радо стрічаєте? — крикнув у натовп веселий кіннотник Семен Щербина. У Семена була розбита голова, і ліву руку знову пробило йому, як він казав, на старому місці, але він уже був перев’язаний і не переставав радувати світ своєю присутністю.

— Здорова, дівчино! Чого похилилась?

Коло розбитої хатини стояла мовчки жінка молода. Не кинулась вона з сльозами радості до визволителів, не привітала братів. Вона тужно дивилась на них, і на змученому, худому, нездоровому її лиці лежало тавро чогось такого, що не висловити ніякими словами.

Це була спустошена, замучена душа у згвалтованому тілі.

— З весною, дівчино! Чом не рада стоїш?

— Нема в мене радості. Я горем повна... Щасти вам, боже, — сказала вона й одвернулась. Під серцем у неї ворушилась німецька гадюка.

А трохи далі сумною купкою стояли згвалтовані дівчатка, літ по чотирнадцяти, і тихо плакали, притулившись одна до одної.

Назустріч бігла літня жінка, Мотря Хуторна, і, заломивши руки, жалібно тужила:

— Що таке, тітко? — питали бійці, спинившись.

— Зятя вбили!

— Хто?

— Ваші.

— А хто ж він такий?

— Німець.

— Німець?! — здивувалися бійці і зареготали. — Як німець? Який німець?

— Салдат. Та такий був, діточки мої, на все село. Усе вмів робить, за що не візьметься. А ковбас, було, як начинить щодня, ну де він тільки їх і брав! Так убили ваші, онденьки лежить, а дочку забрали й повели. Уже хтось доказав. Порадьте ж мене, синочки, що ж мені робити? Десь же й мої сини у вас, аж троєчко!

— Е, тьотю, так ви, виходить, німецька теща, зрадниця отчизни!

— Що кажете?

— Зрадниця ви!

— Еге ж бо... А четвертий, Омелько, утік з німцями... Ой горенько ж мені!..

— Чого ж він утік, дурний?

— Боявся. Казав, розстріляєте. Розказували німці, начебто у вас да видано закона...

— Якого закона?

— Що буцімто стріляєте тих, хто не вмів прудко тікати й одстав од вас. А він був на ноги плохий, дак ледве притягся був аж через два, може, тижні, як ото ви повтікали. А тут уже німці. Дак він тоді в комору та давай пить горілку. П’є, було, день і ніч, як гусак воду, да все, було, лається, да матюкається, да проклинає все на світі. Пропав, каже, я, мамо! Дак таки воно, мабуть, і правда... і зять пропав, ковбасник...

Бійці в регіт. Навіть сусідам хотілося сміятись. Нікому не хотілось плакати.

Людям хотілося жити. Хотілося забути про страшне по великому всесильному закону життя і по незламній силі свого характеру хліборобів, що звикли тисячоліттями до сіяння, до життєствердження у всьому, що може жити й рости.

Не догоріли ще пожари, а люди кинулися вже до роботи. Уже копалися в городах. Жінки дістали вже з прихованих вузликів різне насіння і з пристрастю садили в землю. Якесь насіннячко мочили у воді, пришіптуючи напівзабутих молитов і заклинань на добрий урожай.

Прибирали з поля бою вершників, що їм уже на коней не сідати. І, прибираючи, люди признали Лук’яна.

Не зомліла Лук’янова мати, почувши про смерть свого сина. Не розірвав на собі одежу батько героя старий Демид Бесараб, не закричав на все село, не прокляв світу.

Тільки швидко якось підійшли вони обоє до свого сина та й упали перед ним на коліна. З невимовною ніжністю затуляла мати рани на мертвому синовому чолі восковою своєю рукою, і, нахилившись над дорогим лицем, обмивала його дрібними сльозами, і жалібно тужила одвічну материнську тугу: «Ой синку мій, синочку, смутку мій...»

А батько подививсь на людей, розвівши руки, блідий і тихий од скорбот, і, урочисто усміхнувшись, краще б він заплакав, попросив дорогих гостей перенести молодого хазяїна до хати.

Узяли тоді бійці свого командира на руки, понесли його до рідної печі, а сусіди повели за ним матір. Отак, обійшовши навколо хатища й блідої печі через вишневий квітучий сад, понесли його товариші до братської могили і поховали з убитими братами на горі над рікою, недалеко од убитої німцями молодої його дружини.

Довго виголошував на могилі промову політрук Галай, проте ніхто його не слухав, — старі од жалю і скорбот, молоді ж бійці дивилися з гори на весняні простори, на буйне весняне небо, на вишні в цвіту і, вдихаючи пахощі вітру і тліну землі, думали свої молодецькі думи.

А маленький Михайлик, що перший вгадав серед трупів молодого свого батька, забув і собі все на світі: у великій його кишені лежав холодний батьків парабелум. Михайлик тримав його за кострубату колодку і почував себе таким могутнім і грізним, що перед ним тремтіли всі німці, а він їх розстрілював, розстрілював... Через проклятих німців він навіть нестямився, як поховали його батька, і тоді вже заплакав. За рікою ревли гармати.

Пройшло два дні у тузі і скорботах. На третій день, на проводи, у Хомину неділю, явилися старі Демид з Тетяною до штабу і запросили Лук’янових бійців виповнити з ними поминальний чин.

На могилках зібралося все село. Народу було небагато. Більшість суспільства лежала у свіжих могилах, переважно в братських, цілими родинами, родами, кутками.

І тут тільки вперше, зібравшись живі серед мертвих, відчули небораки усю прірву небезпеки завойовницького німецького злочину.

— Сідайте, гості дорогі, — сказали Демид і Тетяна, коли політрук привів на поминки п’ятнадцять хороших руських, українських і казахських хлопців.

Пославши скатертини в один ряд, народи сіли на траву.

Коли бійці поналивали всім горілки, Демид і собі взяв чарчину. Багато думок просилося на світ, на люди, та чарка тремтіла в руці і жалібно хлюпала, мов не горілка в ній буде, а сльози.

— Будьмо здорові, дороге чоловічество. — Демид обвів очима всіх живих і мертвих, хвилюючись од незвички до промов. — Вічна пам’ять усім, хто прийняв страждання бою чи страму шибениці од лихої руки супостата. А нам усім щоб виповнити своє життя трудами та згодою і не вбивати брата свого, бо й простому оку вже видно, як мало нас, нашого, сказать би, українського роду осталось в живих... Кушайте на здоров’я.

Зразу ж почали й їсти.

Після довгих великих страждань і горя, що так виснажують душу і тіло людини, натури людські ніби прокидалися з особливою силою життєдіяльності.

Люди багато їли. Споконвіку так ведеться, що живій людині на могилках їсться особливо смачно. Всяка добра страва і всякі напої на могилках набирають чомусь особливого смаку. Життя тоді тихо панує над небуттям. Тут ніби попираеться сама смерть пирогами, варениками, сметаною, товчениками, та кабанячими стегнами, ковбасами та іншим печеним і вареним. Так нічого цього не було на обіді. Обчистили німецькі злидні все дотла.

Їли Маньку, заслужену корову республіки, і бесіду розпочали зі спогадів про цю хорошу корівчину.

Коли перед війною на сільськогосподарську виставку до столиці з’їжджались кращі корови братських республік, послали туди й Маньку. Дуже не хотіла була вона їхати по скромності своєї вдачі, як і належало тихій українській корові. Упиралася, не хотіла входити до вагона.

— Не хочу, не поїду. Му-у... і не просіть, і не тягніть мене!

Навіть утекла була з вагона перед самим відходом поїзда.

На виставці надивилася Манька багато дива, не помічаючи, що сама вона була одним з кращих і дивніших див. Коли водили її по доріжках серед квітів гуляти, тисячі людей дивилися на неї, привітно усміхаючись.

— Як зовуть?

— Манька.

— Манька? Так оце вона? Гляньте, Манька, Манька йде! Та сама, читали?

— Звідки ж вона? Звідки Манька?

— Му-у!

— А яка горда та пишна яка!

А бугаїв яких надивилася Манька в столиці. Коли проводили їх на великих ланцюгах за губу, кожен з них так накидав її своїм досвідченим оком, що вона не знала, куди їй одвертатись.

Повернулась Манька з Москви зовсім іншою. Вона була вже не проста, а заслужена вроді корова республіки. Уже ні один пастух не міг на неї щось там крикнути, вроді: «А куди ти, щоб бодай ти була здохла нехай! Куди ти, нечиста сила?!»

Правда, у Маньки зразу ж завелися недоброжелательки. Це були здебільшого поганенькі корови, що давали мало молока, та й то рідкого, од нікчемності своєї породи. І чомусь так от сталося, Манька помітила, що чим менша й ледачіша була корівчина, тим більше мукала вона проти Маньки казна-що, так що голова колгоспу і завідуючий тваринницькими фермами навіть почали було вірити коров’ячим наклепам і коситься на Маньку за гордість і одрив од мас. Але за Маньку був увесь народ, і факт — молоко лилося з неї, як з чистої криниці вода.

— Ну й що ж? Дак у неї ж харч який? Ану дайте нам такий харч? Дайте, ну дайте хоч на тиждень, ми вам покажем. Дайте!!

Дали. Поставили і їх у спеціальні кошари, дали й їм харчу і пійла уприпуст. Та нічого не вийшло. Молока все одно не прибавилось. Тільки кошару довго чистили од кизяків.