Тризна

Олександр Довженко

— Це все в нас од нервності. Дайте нам ще два тижні. Ми ще не розкачалися!

Не дали. На цьому й закінчилася склока.

Манька заспокоїлась. А добрі жінки всі любили Маньку. Всі приходили до неї, гладили її, називали ніжними своїми людськими іменами, бажали їй доброго здоров’я, а старі бабусі навіть нишком хрестили її й щось там пришіптували набік, одганяючи од Маньки нечисту силу.

А коли вдерлися в село вороги і понищили багато людей і геть-чисто всіх корів до одної, одну тільки Маньку пощастило вберегти. Її заховали в силосну башту і нишком годували, як царівну в казці, щоб не побачили вороги. І вони дійсно не побачили її. Навіть дурна Христя, що вийшла за німця, навіть Христя, й та не виказала її. Та не діждалася Манька вільного життя. Ударив їхній снаряд у силос і вбив її перед самим звільненням з неволі. Отаке-то.

Спочатку бесіда точилася не дуже жваво, проте ніяковість поволі минула. Ущухли скорботи од споглядання великих могил. Все, що покладено було в житті виплакати, було виплакано, і люди тихо полинули в спогади про мертвих людей.

По доброму звичаю, забитих згадували переважно з боку таланту чи хисту — хто що добре й вправно робив у ковальському чи тракторному ділі, хто відзначався в шевстві, чи в теслярстві, або в лузі з косою, чи з бригадою в полі.

А коли трохи підпили, почали говорити про веселе, хто з небіжчиків чим був смішний, хто як лякавсь чи хто як лаяв німців перед смертю.

Людям хотілось сміятись чи хоч би посміхатись, — так довго не сміялись.

Тому з особливою теплотою згадували про смерть колгоспного пасічника Данила Годуна, що в нього бджоли закусали на смерть трьох німецьких солдат.

...Сам Гітлер, проїжджаючи, спинивсь коло Данилової шибениці і побажав узнати, про що думає в останню смертну мить цей слов’янин.

— Я думаю, — сказав Данило Годун, надіваючи петлю на шию, — що плохі ваші діла, раз уже ви боїтесь таких, як я. Діло ваше програне.

— Як же ж воно програне, коли я стою вже на твоїй території, — каже Гітлер.

— Дарма. Покрутишся та й побіжиш, як собака.

— Не побіжу.

— Побіжиш. Є у мене ще одна прикмета нащот вашої загибелі, ну не скажу.

— Скажи, — каже Гітлер. — Скажи мені ту прикмету, я дарую тобі життя за хоробрість і обсиплю тебе золотом.

— Іди, хай тебе болячками обсипле, блазень, — сказав Данило. — Іди, не застуй, не затуляй мені села.

Так і не сказав. Довго щось там робили йому німці, ну не сказав. Так і помер, не сказавши. Он який був чоловік. «Іди, — каже, — не застуй». Отака наша слава.

Зворушливо жартували, згадуючи про смерть старого Сахрона Палянички. Під час бою Сахрон виліз був з відром і кропилом на стріху.

— Як тільки куля чи осколок у стріху, так він зараз кропилом, кропилом, щоб не загорілась, — розповідав старий Андрон Завалій.

— Ти подумай!

— Еге. Коли ж великий бризантний снаряд як улупить у стріху. Дивлюсь, летить Сахронова свитка й штанина уже без Сахрона, а самого Сахрона нема. Незвісно куди й дівся.

Всі засміялися.

— Покропив чортового батька.

— Аякже. Та ще молитов причитував. Ну, зате стріхи вмів крити.

— Еге, — сказав літній чоловік Лев Квічастий. — Уже, було, як викладе кому, прямо не стріха, соняшник.

— О, великий майстер був, царство небесне. Хоча начальство страх як не любив. Усе, було, гуде, як шершень.

— Ну, як же йому було й не густи, ви подумайте, — сказав Лев. — Він же був критник?

— Ну, критник.

— А хат крить нічим уже дванадцять літ. Солома в скиртах молотарками побита. От він і сердився по спеціальності.

— Еге. Все, було, кричить: «...Загидили государство драними стріхами!»

— Ну, нічого. Стріхи полагодим... Будьмо!.. — сказав Юхим Галай, піднявши чарку з явним бажанням перемінить тему розмови.

— На здоров’я... Еге. Куди, каже, не глянь, скрізь стоять обшарпані села, мов сироти невмивані.

— Які сироти? — насторожився Галай, що у всякій поганій розмові про дійсність бачив не звичайне бажання кращого, а статтю контрреволюції.

— Які сироти? Хто вам казав? Признавайтесь, хто вам казав?

— Я вам кажу.

— А хіба ж не правда? — сказала Олена Годунова, оглядаючись на своє пожарище. — Уже як стріха, було, драна, то й стін мазать не хочеться, все одно дощ обмиє. А вже як мазати не хочеться, то й світ, було, не милий, і одягатись не хочеться.

— Да, стріха, казав Сахрон, хай царствує, велике діло. Щоб ви знали. Од драної, було, каже, стріхи та розгородженого двору велика неакуратність пішла скрізь по государству і великі збитки, — сказав Лев.

— Дурниці! — обурився Галай.

— Вам дурниці, а людям гидко. А кому вже не гидко, той, виходить, непомітно сам уже погидщав, — сказав спокійно Лев, навіть не глянувши в бік Галая. — Я так думаю, що оце почнем ось будуватись, дак треба буде сказать урядові, щоб видав спеціального декрета, якщо вже й цим доводиться займатися йому, — дядько Лев умочив невеликий шматок хліба в консервну банку і почав повільно жувати. Всі притихли й дивилися на дядьків Левів рот, чекаючи декрету.

— Наказую всім колгоспам, — сказав Лев і витер вуса ребром долоні, — щороку стільки-то й стільки врожаю молотити ціпами в околот, по-старому, аби була солома не лише для промфінплану чи худоби, а й для людей, для акуратності душі. А котре село по ліності чи дурості не схоче бути чепурним, тих начальників притягати до суворої відповідальності, як ворогів народу і дурнів.

Всі засміялись, бо було-таки справді смішно з такого дотепного веселого закону. Сміялись навіть бійці, що походили з далеких казахських земель і мови не знали.

Тільки одинока Мотря Хуторна стояла окремо на горі на крутому березі і мовчки рвала на собі сиве волосся. Вона розкидала вирвані пасма по вітру, ніби хотіла закидати ними увесь світ. Вона збожеволіла.

— Ач, побивається німецька теща, — сказав Завалій, помітивши Мотрю. — Тепер буде скубти на собі волосся, поки й жива буде.

Політрук став доказувати, що Мотря й Христя — зрадниці Вітчизни, але це якось не доходило вповні до свідомості людей.

— А, яка там вона зрадниця? Дурна вона була зроду, — сказав немолодий уже сивий чоловік Грицько Глевкий. — Я ще її дівкою знав. Дак ото було, повірите, тільки й знала, що сміятись та співати. Одним словом, була якась несамостоятельна. Ну, правда, роботяща була. Дак отака й дочка, уся фамілія така. А отечества, сказать би, вони не понімають. Живуть, як мужики, одним словом.

— Так що ж, по-вашому, не зрадниця вона Вітчизни? — добивався Юхим Галай.

— Так хто ж її знає. Хіба я знаю? Звичайно, уже якщо є запрещеніє таке, так треба було себе якось соблюдати.

— Тепер насоблюдають, — сказав сліпий Митро Горобець. — Порозпускалися так, що дивитися прикро. Колись воно не так було. Колись було не то що німець, свій парубок і то скільки часу, було, гуляє, аж поки не пришле рушників, га?

— Постріляв би я таких всіх до ноги! — сказав один боєць.

— Дурне ви говорите. І ти, Митро, і ви, товаришу, — сказав раптом Демид Бесараб. Всі обернулись до Демида й притихли. Усіх чомусь уразив його голос. Від самого початку обіду він сидів мовчазний і замислений, дивлячись на людей, на могили, на широкий урочистий простір і на весняне небо. Він знав усю історію Христиного шлюбу, бо він сам же і порадив їй не одмовляти німцю, коли вона, перелякана, в сльозах, прибігла до нього нишком за порадою. Три брати в армії, та ще про одного чутка, що великий герой Союзу на весь світ. Попробуй одмовитись — смерть. Одмовилась невістка, Лук’янова дружина, — убили. Горе, горе! У лихій неволі і красота — горе.

— Дуже легкий ти став на стрільбу, я бачу, — сказав Демид, звертаючись до бійця. — Треба було зразу дужче стріляти по ворогу, коли війна починалася, та не кидати народ напризволяще. А зараз треба думати не про стрільбу, бо смерті й розоренія німці й так посіяли у нас не мало, — хитнув Демид головою у бік могил. — Будемо ми тепер довго бідні й нужденні, — сказав Демид, немов не був він уже ні бідний, ні нужденний. — Тепер особливо треба шануватися і триматись колективу, бо інакше пропадем, повірте мені.

— А ваша ж невістка одмовилась?

— Характер був твердий, хай царствує. А твердості, я так думаю, можна вимагати од многих, та не можна од усіх... Думала хіба Христя про таке, працюючи з нами в колгоспі? Кріпила ж оборону, як і ми всі. Де ж воно видано в нашому роді, щоб дівка пішла на таке? Значить, щось тут да є? Політика їхня, он що, а не шлюби. Обкрутити, розділити та й керувати недобитками. Вивчили, ідоли, наш дурний характер: нас же хоч хлібом, казав той, не годуй, тільки дай не простити одне одному та щось там доказати... От і виходить — ворогу весілля, а нам самогубство... Мотре! Ану йди сюди, годі скубтися! — гукнув раптом Демид до Мотрі.

Всі обернулнся в бік Мотрі, що проходила кручею повз могили.

— Розкажи людям добрим про свою зраду!

Мотря ніби не почула Демида. Вона не помічала вже людей і йшла мимо, дивлячись угору, і, простягаючи руки до пролітаючих птиць, приказувала: «Ой пташечки, голубоньки, візьміть мене на крилонька, понесіть мене до батенька...»

Чорногузи в тривозі кружляли над селом, принесли щастя з далекого краю, та нікуди було його покласти.