Хазяїн (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Маюфес. Зате ж який опит і яку практику маєте! Ви своє надолужите. Коли ви могли обманювати Терентія Гавриловича, то кого ж після цього не обманите.

Фенoгeн. Ха-ха-ха!

Маюфес. А через десять літ Феноген Петрович буде такий великий пуриц¹, що бідного Григорія Мойсейовича гнатиме в шию.

Феноген. Бо-таки й справді ви багато заправили! Де ж таки: за показаніє тисячу карбованців!

Маюфес. Так яке ж показаніє, подумайте.

Феноген. Бог зна що говорите! Та я й Ліхтаренко візьмемо по двісті карбованців.

Маюфес. Як? Ви? Ну, глупості! Ви ж нічого не знаєте!

Феноген. Що нам скажуть, то ми те й покажемо у слідователя.

Маюфес. І будете присягать?

Феноген. Будемо!

Маюфес. І хрест цілувать?

Феноген. Поцілуємо.

Маюфес. Ой, ой, ой! Хароший християнин! І вам не гріх?

Феноген. А вам?

Маюфес. Я хоч що-небудь знаю, а ви нічого не знаєте.

Феноген. Так і ви ж за гроші мусите показувать те, що вам звелять, ну і ми так само.

Маюфес. Ай! Що ви говорите? Хіба можна рівнять бідного єврейчика, фактора Гершка, до Феногена Петровича?! Ви — поміщик, і за двісті рублів будете показувать неправду і хрест цілувать? Цілувать хрест?! Ай! Мені аж страшно стало. (Здригнувся). Такий чоловік. Ні, я не вірю, ви жартуєте.

Феноген. Хе-хе-хе! Ви хочете мене засоромить, щоб я не перебивав вам заробітку?.. Даремна праця. Ви тілько гарненько самі подумайте: чого ж вам такі привілеї в житті, що ви можете все робить, аби гроші, а я то вже і не можу! Та коли б я не так думав і не так робив, як думаю і роблю, то не мав би де під старість голову прихилить. І ви самі сміялись би з мене, взиваючи посліднім дурнем, от що! А тим часом прощайте. Піду до хворого. (Іде й обернувшись). Завтра ждіть мене. (Вийшов).

Маюфес. Ай, ай, ай! Нещасний я чоловік! З рота вирвали такий заробіток! І як його теперечки жить на світі? (Вийшов).

Соня. Спасибі, що приїхали. Восьмий день вас жду, насилу діждалась.

Калинович. Признаюсь вам, що і тепер приїхав після довгої боротьби.

Соня. І як вам не сором! Невже ви, після ваших поглядів, на тата гніваєтесь?

Калинович. Ні краплі; і гніватись не маю ніякого права.

Соня. Так чого ж тоді боротьба? Диво.

Калинович. А ви розміркуйте: тато образивсь моїм сватовством, і я мусив оставити ваш дім, щоб ніколи сюди не появлятися без його згоди на те; тепер, коли тато тяжко слабує, він має право подумать, що я приїхав, ждучи його смерті, щоб...

Соня. Смерті? (Закриває лице. Пауза). Вам лікар говорив, що тато умре? Кажіть, кажіть, не бійтесь, я здержу себе, я... я... можу володіть собою!

Калинович. Заспокойтесь! Я нічого не знаю... Я говорю так — наприклад. Я боявся, щоб мій приїзд не потривожив хворого.

Соня. Татові про ваш приїзд ніхто не скаже. А ви простіть мій егоїзм: я не думала, що ставлю вас у неприятні умовини... Я зовсім ошаліла, не знаю, не знаю, що робить! Татові то гірше, то легше. Лікар каже: операцію треба, тато не хоче... Я вже одважилась і послала Петру Петровичу лист, бо думала, що ви так-таки і оставите мене, безпомічну...

Калинович. Тепер я бачу, що справді вже дуже егоїстично оберігав свою персону, забуваючи про ваше горе, про вашу безпомічність. Простіть.

Соня (усміхаючись). Прощаю, прощаю. Порайте ж мені, що його робить?

Калинович. Може б виписать професора?

Соня. От бачите, а мені і в голову це не прийшло.

Соня. Петро Петрович!

Золотницький. Дуже рад вас бачить!

Соня. Спасибі, що уважили мою просьбу, я не маю слів, як дякувать вам.

Золотницький. Нема за що, дорога Софія Терентіївна! Хоча тато тоді й образив мене, як старосту, дикими словами, а коли чоловік при смерті, то все забувається.

Соня. Йому то легше, то гірше.

Золотницький. Як же здоров'я слабого?

Лікар. Здоров'я його тепер цілком залежить від операції, я вже два рази йому говорив, а він і слухать не хоче про операцію. Зараз страшенно тривожиться, що шахмейстера нема з вівцями, а післязавтрього збирається їхати купувать вівці... Мені нема чого тут робить, прощайте!

Соня. Я вас не одпустю! Прошу остатись. Ми тата умовимо, і він згодиться на операцію.

Лікар. Навряд. Страшенно упертий чоловік.

Соня (до Золотницького). Може хоч вас послухає, бо ми й справді не можемо нічого подіять.

Золотницький. Попробуємо разом всі умовлять.

Соня. Так ви зостанетесь? Прошу!

Лікар. Ради операції зостанусь. Операція — єдиний порятунок.

Соня. Спасибі. Поки лікар біля слабого, всі надіються, всім легше. (Простягає руку лікареві). Спасибі, велике спасибі.

Лікар. Дозвольте ж мені, поки що, де-небудь одпочить, бо я сьогодні мало спав.

Соня. Я зараз вам приготую кімнату. (Вийшла).

Золотницький. Скажіть, будь ласка, єсть надія?

Лікар. У нього нарив біля почок і вже назрів. Треба сьогодні ж зробить операцію, бо коли прорве нарив всередину — зараженіє крові і мортус²! Я йому казав про це, а він нізащо не хоче операції, не вірить.

Золотницький. Що ж за хвороба, від чого?

Калинович. Пам'ятаєте, поїхав на іменини копи оглядать?!

Золотницький. Ну?

Лікар. Гуси скубли копу пшениці, він страшенно озлився на гусей, що таку потерю роблять, схопився з бігунків і побіг за ними по уклону — хотів убить гуску... Біг, себе не тямлячи, та через ритвину схибнувся, упав з розмаху навзнак і одбив почки! От що гуси зробили!

Золотницький. Класична птиця! Рим спасла, а хазяїна погубила³.

Калинович. Знаєте, таке нещастя. Якось не приходиться висміювать!..

Золотницький. Повірте, Іване Миколайовичу, що мені страшенно жаль Терешка, а разом з тим я ледве здержую гомеричний сміх⁴, коли намалюю перед собою картину погоні за гусьми!

Калинович. Та бог з ним! Такий тяжкий акт твориться в сім'ї, що трагічністю своєю переважує сміх!

Золотницький. Воля ваша, а я не можу не підкреслити: у чоловіка двадцять дві тисячі кіп однієї пшениці, — ну і треба ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!

Лікар. Типічно!

Калинович. Лишім цю розмову, прошу вас. (Входять Соня і дівчина).