Хазяїн (скорочено)

Іван Карпенко-Карий

Соня. Кімната ваша готова. От дівчина покаже.

Лікар. Спасибі. (Пішов за дівчиною).

Соня. Говоріть, що розказував без мене лікар?

Калинович. Одно: треба зараз операцію, а тато не хоче.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата, будемо умовлять.

Золотницький. А може заснув.

Здоров, Феноген.

Фенoген (цілує в руку). Приїхали, благодітель.

Золотницький. Ну що, Терентій Гаврилович спить?

Феноген. Де там, такий хазяїн засне! Тривожиться то тим, то сим. От Ліхтаренко їм потрібен, я послав уже давненько, а його нема. Знову Куртца ждуть, і оце зараз, на лихо, почули, що вівці замекали, і хотять сюди вийти подивиться з вікна на овець, бо в ту кімнату, де вони лежать, не видко, а перед цими вікнами раз у раз проганяють шматки овець (підходить до вікна), коли починаються салгани. Он гляньте: справді Куртц пригнав на показ овець.

Золотницький. О! Хазяйське ухо і за стінами почуло любу серцеві овечу розмову.

Феноген. Ходім, Софія Терентіївна, виведемо їх сюди.

Соня. Боже сохрани! Татові спокій нужен. Лікар забороняє йому вставать! Зараз треба операцію робить!

Феноген. Не знаєте ви тата! Ніхто його не вдержить на ліжку, поки ноги дибають. Десять літ тому назад Терентій Гаврилович весь октябрь місяць був біля отар, жив в курені, на дощі і сильно простудився: кашляв, голова боліла, пропасниця била, гірше, ніж тепер, так била, що від землі підскакувало все тіло; а ми таки поїхали на ярмарок гурт скуповувать і тисячу биків купили. Та хіба це раз було. Ех, не знаєте ви тата. (Утирає сльози). Таких хазяїнів мало світ родить.

Соня (до Золотницького). Ходім до тата... Ні, ви ідіть, а я покличу лікаря, та разом не пустимо й умовимо згодитись на операцію.

Золотницький. Добре. Я уговорю його. (Пішов в одні двері, а Соня в другі).

Феноген (сам). Вони умовлять, вони не пустять! Діти! Щоб Терентій Гаврилович не побачив новий товар? Ха! Та він рачки сюди прилізе, та скоріше він умре. Де ж таки? Жде тих овець, як свята, зна, що вони тут, і він їх послухає, буде лежать! Ніколи в світі!

Лікар. Я, їй-богу, не знаю, що робить з таким чоловіком, як ваш тато! Не пускать його, коли він так уперто хоче вийти, це для його натури однаково, що навмисне дратувать, тривожить, і він цим самим ще гірше себе розіб'є, ніж тим, що вийде.

Феноген. Святая правда! Їх удержать не можна... Я тридцять п'ять літ з ними не розрізнявся і знаю їх більше, ніж себе.

Лікар. От бачите!

Соня. А господи! Невже ж вівці йому миліші, ніж життя?

Лікар. Хазяйство або смерть — такий девіз¹!

Соня. Там Петро Петрович, тато його послуха, ходім, попробуємо умовить!

Лікар. Попробуємо!

Феноген (сам). Розумні слова: або хазяйство, або смерть! Велика правда! Земля, скот, вівці, хліб, комерція, бариші — оце життя! А для чого ж тоді, справді, і жить на світі, коли не мать цього нічого? Та краще гробаком нечувственним родиться, аніж такою людиною, що про хазяйство не дбає! Нехай бог боронить, коли б у мене пропали ті гроші, що я маю, — зараз би повісився.

Золотницький. А?! Смерть за плечима, а він плаче, що його не пускають подивиться на овець.

Лікар. Воюющий мечем од меча гибнет. Хазяйство його меч, від нього й смерть. Так мусить буть, і не варт сперечатись!

Пузир. Бог з вами, що ви собі вигадали: лежи, коли вівці пригнали? Я не смертельний.

Золотницький (до лікаря). Ходім до Калиновича, він там скучає.

Пузир. Петро Петрович! Хіба вас не кортить подивиться на овець?

Золотницький. Я зараз прийду.

Пузир. Здорові були, Карло Карлович!

Куртц. Еті — я здоров, ошінь здоров. Спасибі! А ви еті — нєт... еті — пльохо...

Пузир. Пройде! Ідіть до гостей! Соню, попроси Петра Петровича!..

Багато купили?

Куртц. Еті — восімсот.

Пузир. Вісімсот? Тілько! Чого ж так мало?

Куртц. Я еті не можіт покупал. Ярмарка, еті — да, село, еті — нєт. Дома, еті мушік продал, руб десять овса, а еті берьот овса! Мушік берьот руб десять, плачіт, жена — плачіт, деті — плачіт.

Пузир. Як, по рублю десять? Феноген купив — руб, а Чобіт он купив — сімдесят п'ять копійок.

Феноген. При мені багато купця наїхало, і ціна піднялась, тепер, певно, понижчала, бо вже накупились. Піду подивлюсь овечок. (Вийшов).

Куртц. Правда. Купса еті — нєт! А только я не мошіт торговался: сказаль мушік руб десять, я еті платіл; сказал мушік еті руб двадцать, я еті платіл! Зашем торговался, когда руб двадцать — еті зовсєм ніпочем. Еті... еті...

Пузир. Ну, а якби сказав п'ять рублів?

Куртц. Да! Да! Еті... Еті... да! П'ять не сказаль, еті нєт, сказаль руб десять, руб двадцать більше не сказаль. Еті ніпочом. Мушік еті плачіл. Я не торговал, еті нєт, еті нікогда!

Пузир. Е, вже як такий купець, то краще не купуй овець!

Куртц. Еті да! Я не купіл.

Пузир. Післязавтрього сам поїду з Феногеном.

Куртц. Сам, еті — да!

Пузир. Нехай проганяють овець. Мені важко сидіть.

Куртц. Еті — да! Болной зовсєм, не надо сматрил. (Пішов).

Феноген. Там приїхав урядник, хоче вас бачити.

Пузир. Підожде. Оберни крісло до вікна. Так. О овечки! Хороші... Єсть з кордюками... Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі два карбованця на штуці... Так, Феноген?

Феноген. Шерсть, сало, солонина і шкури — так думаю, що більше двох!

Пузир. Бирі мої, бирі! Цкелей! У, ви славні, биречки мої. Іч, як ідуть, мов військо перед генералом. Недурно Петро Петрович звав мене овечим генералом. Поклич Петра Петровича.