Юрій Яновський

Київська соната

Постояльці були люди нудні й брудні. Вони ваксували чоботи, самі прасували мундири, полюбляли блискучі гудзики, значки, нашивки, до каски стромляли квітку, морди уважно й часто голили, мастили кремом, оббризкували парфумами. Під сорочками ж на голому тілі вони носили бруднющі фуфайки, повні нужі. Фашисти прудилися вечорами коло розпеченої дочервона пічки, ловили навпомацки під фуфайкою кузьку і потім кидали її просто на підлогу, не турбуючись про дальшу її долю і приказуючи щоразу: «Пахтизан!» Жерли вони, як свині, жерли так, наче наїдалися до кінця життя, неймовірно псували повітря і вважали це ознакою вищої раси.

Часто фашист прокидався серед ночі, помацки відрізував собі шматок м’яса чи сала, хліба — плямкав цілу годину, доки знову засинав. Вдень постояльці їли не менше п’яти разів, — Фелікс і Воля міркували між собою, як можна було так багата їсти і не луснути. Вечорами фашисти запалювали гнотика у коробочці з парафіном, вечеряли, пили ром і французькі вина, потім співали, як дурні бики. Один розповідав другому, який він ще хворий, а його женуть знову на фронт, він послав додому тільки вісім посилок з цього Києва, і сльози лились із банькатих його очей. Фашист шморгав носом, і хлипав, і приказував, і аж сякався од свого арійського смутку.

Одного разу, коли постояльці пішли, а Воля ще спав, Фелікс попросив тітку Сашу вислухати про те, що він почув від них. «А цікаве?» — спитала тітка Саша. Фелікс розповів, як фашисти розмовляли між собою про те, що в комендатурі стурбовані наявністю київського підпілля, що партизани знахабніли вкрай, що на базарі є перекупка, яка приймає людей і дає їм явки, що зроблено перші кроки і сьогодні буде результат. Ніхто не втече, так обкручено. «А чому це ти мені розповідаєш, Фелікс?» — запитала тітка Саша не то жартома, не то стурбовано. Фелікс не відповів їй і слова й одвернувся, — нехай ці дорослі думають, що він нічого не знає і не помічає. А ввечері (пізно-пізно), коли тітка Саша повернулась додому (Фелікс ніяк не міг її дочекатися), вона обняла Фелікса і міцно-міцно поцілувала. «Спасибі, маленький, — сказала вона на вухо, — ти врятував чимало людей, один тільки загинув, а могло б більше».

Фашисти-постояльці нарешті поїхали на фронт, наплакавшись досхочу, а Воля показав потім Феліксу цілу сумку патронів, які він взяв у них. Фелікс дуже сердився і викинув патрони. Щодня виходила тітка Саша з дому і завжди поверталася назад, та одного разу пішла й не повернулася. Діти чекали її день, і два дні, і десять, і ще тиждень, а її не було. Фелікс замкнув Волю в кімнаті, а сам пішов шукати тітку Сашу. Він обійшов ті їдальні, де вона раніше працювала, побував на базарі — на одному й на другому. Придивився до перекупок, намагаючись розпізнати ту, яка дає таємничі «явки». Але перекупки були всі схожі, ні до однієї Фелікс не наважився підійти й спитати про тітку Сашу і тільки ходив, ходив. Аж його одна жінка налаяла, подумавши про нього, що він хоче її обікрасти. Тітка Саша зникла, мабуть, назавжди.

Минуло ще з місяць. Тітки Саші не було, діти голодували й дуже мерзли. Фелікс спробував торгувати, але в нього нічого не вийшло: німці забрали в нього речі й гроші. Пшоно й крупа давно кінчилися. Тепер Воля брав маленьке цеберко з консервної банки, ішов до їдальні і стояв під дверима мовчки, не підводячи ні на кого очей. Якась із жілок, що служила там, не витримувала й наливала йому повно помий з усіх тарілок, і Воля йшов додому з їжею. Черевики його розлізлися, Фелікс обмотував ноги йому папером і обв’язував бинтами, які знаходив під лазаретом. Коли Воля приносив цеберко з помиями — Фелікс уже був дома з оберемком дощечок, стружок, галузок. Пічка вже пашіла, цеберко ставили зверху, щоб воно закипіло як слід. По обіді Фелікс брав Волю за руку й водив гуляти, щоб більше дихати свіжим повітрям. «Ми тепер, мабуть, самі-самІсінькі, — казав Воля, — аж доки не прийдуть наші».

Красива зима впала на Золотоворітський сквер. Кожна гілочка на деревах була біла, наче її обмальовано білою фарбою або обсипано кожну цукровою пудрою. Фелікс і Воля сиділи самі на лавочці, їм було дуже холодно, мороз залазив у кожну кісточку на руках та ногах. Колись вони на цьому ж місці сиділи разом з мамами, а іноді й з татами. Здавалось, що треба ще трохи пересидіти і перетерпіти мороз, щоб нарешті прийшло сподіване чудо, і зробилось тепло, і встали б веселкою над фонтаном дрібнісінькі бризки, і мама взяла б за пальчики й сказала: «Бр, які холодні!»

Ідуть Воля і Фелікс додому, а в самих жевріє ще надія, шо не марно вони залишили ключа на старому місці, що єдина їхня мама вже повернулася й чекає на них, і хай не принесла нічого поїсти, — тільки вже ніколи-ніколи не залишить їх самих у таку холодну зиму.

Ось і будинок. Темні сходи, затоптані снігом, на дверях намерзла крига, холодний протяг наскрізь прохоплює одежу. В кімнаті хтось є: крізь шибку над дверима блимає світло, чути чиюсь мову. «Мама!» — гукає Воля і щодуху шарпає двері, забігає до кімнати. Слідом за ним заходить Фелікс, обтрушуючи ноги од снігу. Але в їхній кімнаті сидить коло свічки не мама Волина, а товстий гітлерівець, п’є горілку і наспівує. На очах у нього окуляри з товстими скельцями, на пальцях — багато ластовиння й перснів, на щоках і на носі теж таке ластовиння, наче його хтось розмалював рудою фарбою, на голові — руде волосся їжаком.

«Назад!» — гавкнув на них гітлерівець. — Вийдіть до коридора й постукайте». Фелікс і Воля вийшли з кімнати, стали під дверима. «Я не буду стукати, — сказав Фелікс, — це наша кімната!» Але Воля заспокоїв його і тихенько постукав пальчиком у холодні двері. «Хто там?» — гукнув німець. «Ми тут живемо, — подав голос Воля, — це наша кімната». Гітлерівець не відповів, і хлопці довго мерзли під дверима. Нарешті він пустив їх, поставив перед собою і став розпитувати, чому вони одні. Він говорив російською мовою, але був п’яний і примушував кілька разів повторювати одне й те саме слово. Фелікс сказав, що батьки їхні на фронті, а мам немає. Гітлерівець почав кричати на них і запитувати, чому їхні батьки не здаються під Сталінградом, — адже справу їхню програно, армії — капут, промисловість знищено, чому вони досі тримаються, прокляті дикуни?!

Фелікс і Воля з радістю це слухали, їм ставало тепло від однієї думки про те, чого він так сердиться. Потім загарбник почав горлати й змушувати дітей йому підспівувати. Пісня була така огидна, що хлопці ледве розтуляли роти, а потім, не змовляючись, під гавкіт і виття фашиста, підспівували йому вже не німецької, а своєї «Щоби тіло і душа були молоді, були молоді, загартуйся, як сталь!» Нарешті постоялець, який після кожного куплета перехиляв чарку, мабуть, уявив собі, що він під Сталінградом, а ці бідні діти — радянське військо. Він почав кричати, загрожувати револьвером, вимагав капітуляції, примушував дітей марширувати, лягати, вставати, знущався з них, як хотів. Коли він упав на дитяче ліжко й захропів, діти без сил полягали на килимку під столом, і Фелікс сказав: «Треба тікати звідси подалі!»

Німець звався Адольфом, працював на складі. Він потяг туди на другий день Фелікса і наказав переносити якісь важкі банки, ящики, бутлі. За цілий день Фелікс ні разу не присів, у нього крутилася голова, підгиналися ноги, йому хотілося їсти, а Адольф ні разу його не почастував, хоч сам жував безперервно цілісінький день. Фелікс думав про Волю, як він мерзне в кімнаті, їсть холодні помиї, чекає його, може, з гостинцем. Фелікс хотів вийти із складу і втекти, але коло дверей знадвору стояв вартовий з автоматом, треба було терпіти.

Нарешті Фелікс зовсім знесилився, впав на якийсь мішок і не міг встати. Він чув, як Адольф гукав на нього, як підійшов і штовхнув ногою, але встати не міг і знепритомнів. Прокинувся од пекучого холоду, під стелею горіла лампочка, проклятий гітлерівець пішов, замкнувши його тут, залишивши напризволяще. Було страшно самому, могли з’явитися пацюки. Що ж, нехай собі фашист буде фашистом, іншого від нього Фелікс і не чекав. Найперше треба поїсти, коли Адольф не дав, то Фелікс сам візьме, це не буде крадіжка. Він нанюхав квашені огірки і з’їв кілька, запиваючи розсолом. Потім надибав сухі, як дощечки, німецькі галети, з’їв кілька грудочок цукру, за цукром натрапив на ящик з шоколадом. І, певно, шоколад був якийсь особливий, бо Фелікс відчув себе одразу міцним, у нього покращав настрій, він став навіть посміхатись і ходити по складу як господар, не почуваючи зовсім ніякого страху.