Юрій Яновський

Київська соната

На стіні висіли ходики, Фелікс побачив, що вже давно почалася ніч. Можна не боятися, що хтось зайде, і оглянути приміщення як слід. Фелікс так і зробив. Певно, тут був колись гараж або майстерня, бо вгорі зі стіни виглядала витяжна труба, закрита кришкою. Під стіною накладено мішків, Фелікс виліз нагору, відхилив кришку (вона була на пружинці) і сказав собі: «Ах ти проклятий фашист! Ти думав, що я не втечу?» І поліз просто до труби. Там було дуже тісно, Фелікс довго ліз на череві, а потім труба повертала, попереду з'явилося світло, хлопець підліз і побачив, що труба обламана і кінчається високо над землею. Можна звідси просто падати на землю, там — високо снігу і, певно, не дуже твердо. Фелікс висунув голову і став роздивлятись. На небі світив повний місяць, навкруги — кістяки будинків, зруйноване подвір'я. Це був жаданий вихід на волю. Падати в сніг і тікати. А Воля? Ні, він не має права кинути Волю на німця. Фелікс посунувся назад по трубі. Йому перехотілося тікати. Він втече разом з Волею. Раптом він відчув, як його рука потрапила в дірку на трубі. Він просунув одну руку, голову, другу руку, виліз цілком. Це було горище напівзруйнованого будинку. Фелікс виглянув у віконце і став примічати, що це за вулиця і як сюди потрапити. Віднині вони з Волею були врятовані від голоду. «Ах ти ж чортів фашист», — сказав Фелікс, повернувшись назад до складу, закутався брезентом і заснув із спокійною душею.

На ранок Адольф розбудив хлопця чоботом у спину і наказав братися до роботи. Він реготав з Фелікса і казав, що замикатиме його тут щоразу, як той лінуватиметься, і його, нарешті, з’їдять пацюки. Увечері Фелікс був разом з Волею і півночі шепотівся з ним у ліжку. А ранком, коли Адольф ще спав, обидва хлопці потихеньку вибралися з кімнати, пішли шукати собі інше приміщенння — подалі від ока гітлерівців. Їм пощастило серед руїн Хрещатика знайти підвал з грубкою, і вони жили там до весни, палячи грубку тільки вночі, виходили так, щоб не робити стежки до своєї хати по снігу, харчувались із німецького складу, куди Фелікс залазив через відому трубу.

Весною хлопці ожили. Вони мандрували руїнами Хрещатика та найближчих околиць, знали всі переходи з вулиці на вулицю, засвоїли шляхи через підвали, каналізаційні труби, могли з’являтися скрізь і зникати невідомо куди, могли невидимо проходити вздовж і впоперек цілий центр міста. Вони жили в спогадах. Зайшовши до кіно «Зміна», Фелікс і Воля удавали з себе завзятих кіноманів. «Яка сьогодні картина?» — питав Воля. «Чапаєв», — незмінно відповідав Фелікс. Вони дивилися «Чапаєва» безліч разів. Вони сиділи серед руїн під голим небом, бачили чарівний екран і дітей навкруги себе і переживали кожен рух улюбленого героя. Одного разу вони так захопилися цією грою, що ледве встигли сховатися від автоматної черги, яку пустили гітлерівці, почувши голоса серед руїн.

Перед зруйнованим будинком дитячого театру Фелікс і Воля завжди купували уявлене морозиво. Вони довго націлялися на порожнє місце біля стінн, де раніш завжди стояв дідок з морозивом, — аж доки цілком ясно не уявляли і дідка, і морозиво, і навіть чергу дітей покупців. «Мені без черги!» — кричав Воля. «Партизанам орденоносцям — без черги!» Вони купували без черги удаване морозиво, жадібно смоктали його і ходили до театру. Там, де було колись фойє, басейн із золотими рибками, — вони гуляли, обмінюючись враженнями про свій театр. «Сьогодні народу багато, — казав Воля, — буде черга коло вішалки». — «Ходімо до зали, — нетерпляче перебиває його Фелікс, — ти завжди любиш заходити після третього дзвоника». Тільки уламки стін залишилися в залі, та покручене горіле залізо, та трава по кутках, купа цегли посередині, — але хлопці бачили інше й жили іншим. Їхні душі росли, як молоді деревця, зануривши коріння в землю спогадів, в щасливе минуле, в радянське життя.

Так вони натрапили в своїх мандрах на підвал під спаленою друкарнею. Пролізши через купу іржавих поламаних машин, які попадали крізь стелю з другого поверху, хлопці побачили залізну ляду, привалену цеглою й попелом. Під ляду можна було пролізти, а там був невеликий коридорчик, а далі починався підвал, повний паперу й книжок. Фелікс засвітив сірника й остовпів: просто перед ним був сам Чапаєв із ад’ютантом Петькою. На шапці в Петьки начеплено навскоси червону стрічку. Хлопці так і завмерли коло кіноплаката і швиденько зробили й собі такі стрічки. Таким чином, вони цілком офіціально поробилися чапаєвцями. Тепер ховайся від ворожого світу, коли на твоїй кепці священна чапаєвська відзнака!

Надходила осінь 1943 року. Німці оголосили Київ воєнною зоною і наказали всім виселятися геть. Хлопці вирішили нікуди не рушати з Хрещатика й чекати своїх. Руїни вдруге не горітимуть, а більше їм боятися нічого. Вони вміли проскакувати через облави, то пірнаючи під землю, то ховаючись у німецькому складі, вони були господарями Києва, а фашисти тільки тимчасовим його нещастям. Феліксу спало на думку, як в одній кінокартині революціонери клеїли ночамн відозви на стіні, і він, порадившись із Волею, вирішив спробувати й собі. Тільки, що було на тих відозвах, він не пам’ятав і малювати не вмів. У підвалі друкарні лежало чимало різних плакатів, хлопці взяли їх з десяток, зварили клейстеру і однієї ночі скрізь почепили в місті. Для початку Фелікс використав плакати Держстраху СРСР — яскраві літери на білому тлі: «Страхуйте своє життя!» Воля вимагав клеїти більш яскраві аркуші, на яких дівчина в червоній хустці простягала червоноармійцеві на довгій паличці привабливе срібне «ескімо», а вгорі стояли велетенські крижані літери на тлі оранжевого сонця: «Головморозиво». Та Фелікс не дозволив клеїти такого, і Воля випросив собі одним однісінький і власноручно причепив його коло будинку поліції.

Гітлерівці заметушилися, як од бомби. Одразу всі плакати було здерто, пройшло кілька облав через центральні квартали, а Воля, стоячи з Феліксом на одному горищі, не втримався і кинув згори на фашистів дві порожні пляшки. Це піддало фрицам жару, і вони довго обстрілювали будинок, од якого Фелікс і Воля опинилися одразу за цілий квартал. Другої ночі хлопці ще клеїли плакати, на цей раз — про правила трамвайного руху і кольорові афіші цирку, де під кожним джигітом, який мчав на коні, Фелікс подописував нерівними літерами: Чапаєв.

Фашисти стали шукати з собаками. Якось Фелікс і Воля, сидячи в своїм підвалі, почули страшний собачий гавкіт і автоматні черги. Хлопці одразу полізли в цегляний хід, який ішов під сусідні руїни, і готувалися якнайшвидше повзти до своєї постійної криївки: німецького складу. Перебігаючи один двір, хлопці побачили під парканом розстріляну жінку і коло неї малу дівчинку, яка аж зайшлася од плачу. Вона ледве-ледве вміла спинатися на ноги і дибала навколо своєї мами, тримаючись за її нерухоме тіло, часто падаючи обличчям на маму. Воля затримав Фелікса, і вони уважно прислухались. Навкруги було зовсім тихо. «Фель, — сказав Воля, благально подивившись на Фелікса, — давай візьмемо її до себе». Фелікс сам був не від того, але мусив перш зважити. «Кричатиме, — одповів Волі, — з нею ніде не сховаєшся, ба, як верещить». — «Я її заспокою», — сказав Воля і підійшов до дівчинки. Та, побачивши хлопців, замовкла. «Ходімо, — сказав Фелікс, — мама твоя спати лягла!» Хлопці потягли дівчинку за собою, і мала, обнявши обома ручками Феліксову шию, мовчки віддалася на їхню волю.

Фелікс і Воля з дівчинкою переповзли Прорізну вулицю й готувалися пірнути в каналізаційний люк, коли знову почули собачий гавкіт, з вікна зруйнованого будинку виплигнув величезний собака і став снувати по брукові, винюхуючи сліди. Фелікс причинив круглу ляду й посунупся під землею, підштовхуючи дівчинку, яку тяг за собою Воля. Повзли довго, насилу протискаючись, сунулись через воду, прибирали з дороги упалу цеглу. Після цього переходу треба було заповзти ще до чавунної ринви, якою двори, розташовані вище по горі, спускали велику дощову воду. І знову Фелікс побачив проклятущого собаку, який перескочив з другого двору через дірку в цегляному паркані. Справа поверталася на погане. Фелікс попхнув Волю з дівчинкою у ринву, наказав повзти й не оглядатися. Сам швидко заповз слідом, просунувся за Волею кілька метрів і завмер. Серце стукотіло страшенно. Але він розумів, що треба сидіти й чекати, доки Воля з дівчинкою будуть у безпеці.

Гавкав, бігаючи по двору, собака. Фелікс боявся дихнути, він ясно усвідомив, що порятунку не буде, коли собака нанюхає його схованку. На гавкіт прибіжать гітлерівці й почнуть у ринву стріляти. В отворі ринви з’явилася собача морда. Фелікс заплющив очі: зараз собака його почує, загавкає, аж у вухах залящить, покличе хазяїна. Але собака не гавкав. Він пірнув у ринву і спритно став повзти до Фелікса. Хлопець злякався, аж руки похололи, і поліз далі. Вже він чує хекання собаки, який суне на животі за ним слідом. Вже Фелікс стомився, вже ледве рухається, вже просто лежить, підібгавши босі ноги, затуливши їх од собачих зубів. Але собака підповз щільно до Фелікса й не вкусив його. Натомість він лизав хлопцеві ноги й тоненько скавучав знайомим голосом. «Цяця, — сказав зраділий Фелікс, — Цяцюнечка моя рідна!» І собака ще дужче заскавучав, бо це була дійсно Цяця, яка пізнала свого першого хазяїна. Увечері Цяця сиділа в гуртку дітей в їхньому підвалі, відновлювала знайомство з Волею і винюхувала дівчинку Талю, яка щасливо сміялася й казала: «Лоскоче!»