Юрій Яновський

Київська соната

Одного разу, це було перед звільненням од німців Києва, Фелікс і Воля пробиралися з Мерингівської вулиці до Хрещатика через Пасаж. Цяця так само повзала, як і вони, зовсім забула гавкати й чула гітлерівця за квартал, що дуже допомагало хлопцям. Наші партизани-чапаєвці ходили у далеку експедицію: вони в одному дворі знайшли грядку самосійних квітів і несли своїй Талі величезного осіннього букета. Бо Таля завжди сиділа в схованці замкнена, ще й ляду до неї хлопці старанно щоразу, йдучи з дому, закладали цеглою й засипали сміттям. Виводили Талю на повітря тільки вночі та й то ненадовго. Маючи на своїй відповідальності ще й Талю, хлопці діяли обережніше, клеїли плакати не щоночі, ходили до театру, цирку, а то до Дніпра не часто, здебільшого ясними місячними ночами, коли німці сплять, коли руїни дорогих будов не такі жахливі. Не без того було, щоб хлопці де-небудь у глухому дворі не розіклали часом вогнища й не насипали туди патронів, а самі здалека слухали, як ляскали патрони у вогні, як німецькі автомати строчили безперестанку, як часом і граната рвалася там глухо й придушено.

У Пасажі Цяця тихо загарчала, попереджаючи про небезпеку. Фелікс з букетом, Воля з татовим ціпком (він завжди ходив з ним, бо це була єдина пам’ять про тата), за ними Цяця заскочили до крамнички, знаючи, що з неї є ще один вихід. До Пасажу забігла, — це не був німець, — роздягнена людина, в самих кальсонах, боса. Здалеку застукотів автомат. Боса людина метнулася до Пасажу, стала шукати порятунку — це був, мабуть, партизан. Він кинувся до одного підвалу й швидко вибіг назад — там не було ходу далі. В цей час з’явився фашист з автоматом, побіг за партизаном і почав стріляти. Партизан ще біг, але Фелікс зрозумів, що він гине, йому залишилось жити хвилину. Тоді Фелікс поцілував Цяцю просто в морду і тихо сказав їй: «Візьми!» Цяця, як куля, вискочила з засідки й плигонула на фашиста. Той упав, але не встигла Цяця схопити його за горлянку, як він прострочив її автоматною чергою і стріляв доти, доки Цяця не завмерла нерухомо на тротуарі. Партизан встиг тим часом зникнути, а Фелікс і Воля полізли з підвалу в підвал і далі знайомою їм дорогою та так гірко плакали, так журилися за Цяцею, що заблудили...

Вони зупинилися перепочити у підвалі якогось кондитерського, певно, магазину. Стіни досі приємно й смачно пахли. Фелікс і Воля посідали за мурованим прилавком, крізь розвалений куток стелі доходило вечірнє світло, цементна підлога вся в ямах, за спиною хлопців — дірка десь униз. «Я тепер знаю, де ми», — сказав Фелікс, витираючи сльози. «Бідна Цяця», — зітхнув Воля. «Вона врятувала партизана!» — вигукнув Фелікс і, обнявши Волю, заридав знову.

Та ось, коли вони так сиділи, трапилось щось незвичайне: з дірки на стіл посипалися камінці, а слідом за цим зіскочила боса людина. Це був той самий партизан. Він пробіг повз, прилавок, за яким сиділи хлопці, наштовхнувся в глибині підвалу на замкнені двері, почав їх вибивати плечем. Він важко дихав, тіло його було в крові, обличчя заросло бородою. Над діркою вгорі став гітлерівець і теж вскочив униз. На ньому були окуляри, хлопцям здалося, що це Адольф. Тому, коли він пробігав повз Волю, цей перечепив його татовою палицею. Палиця відскочила геть, а фашист з усього розгону мордою в окулярах так і брязнув об цемент. Задзеленчали окуляри, покотився автомат, партизан кинувся на гітлерівця. В цю хвилину Фелікс схопив Волю за руку, вони пірнули в дірку, що була за їхніми спинами. Букет в руці Фелікса дуже пом’явся та оббився, але Таля зраділа дуже. Одне треба було довго пояснювати дівчинці, коли повернеться її улюблена «цюця Цяця».

Це була остання пригода партизанів-чапаєвців в окупованому фашистами Києві. А закінчился вона в листопаді 1943 року, коли Фелікс, Воля і маленька Таля зустрічали Червону Армію. Вони стояли край тротуару — ці маленькі горді душі, які не хитнулися протягом довгої німецької ночі. Вони пережили гітлерівську чуму достойно і тепер стояли обідрані, босі, із засмальцьованими стрічками на картузах і трьома руками трималися за держальце саморобного прапорця. Очі їхні сяяли захватом зустрічі, вони не почували ні холоду, ні голоду. Проходили танки, і в очах танкістів назавжди зоставалися ці три маленькі фігурки на безлюдних вулицях звільненого Києва. Проїздила артилерія, і гармаші довго оглядалися на нерухому трійку, і кожному хотілося підхопити їх, притулити міцно-міцно до серця.

Воля був страшенно зосереджений, йому все здавалося, що він побачить покійного тата або когось хоч подібного до тата. Але побачив він тільки татову паличку. Так, так — це був татів ціпок. «Ціпок! — закричав Воля. — Ціпок татів!» І схопився за ціпок рукою та потяг до себе. Ціпок тримав молодий дядько у кожушку й чорній шапці. Він нахилився до Волі й запитав, чому він вважає, що це — саме ціпок його тата. «І ми вважаємо», — сказав поважно Фелікс, підходячи з Талею. «Але я його знайшов у підвалі на Хрещатику», — сказав дядько. «То це були ви? — з цікавістю подивився Воля. — А де ж ваша борода?» — «А ти як знаєш, що у мене була борода?» Тоді Фелікс переможно подивився на дядька: «Бо це ж він перечепив цією палицею фашиста в окулярах, який гнався за вами!»

Історія ця буде без кінця, коли не розповісти ще про зустріч в одному селі над Дніпром. Там жила молода жінка, у якої чоловік був секретарем районного партійного комітету і під час окупації пішов партизанити. Він зникнув без сліду в лісах України, а дружина з дітьми жила у своїх батьків. Хтось докопався, хто вона за одна, і сказав фашистам. В результаті — її діти й батьки були розстріляні, а сама вона випадково врятувалася лише тим, що не була на той час вдома.

Вже їхній район цілком було звільнено, вже й з Києва німці втекли, а ця молода жінка, посивіла й змучена, чекала вістей про чоловіка: може, хто напише хоч, де могилка його. Одного разу перед вечором, — уже хрустів під ногами свіжий сніжок, брався на ніч морозець, сонце зайшло, хоч небо ще було малинове, — перед її хатою зупинилася машина. Жінка виглянула з вікна й кинулася надвір. У ворота ввійшла одна довга шинеля, яка волочилася по снігу. З коміра шинелі виглядали дві голови, закутані однією хусткою. За шинелею зайшов військовий, несучи на руках щось замотане в плащ-палатку, вийняв листа з сумки й подав хазяйці. У теплій хаті з шинелі вилупилися Фелікс і Воля, з плащ-палатки — мала Таля, а лист був од названого батька цих трьох дітей.

«Дорога дружино моя, — було в листі, — ось тобі діти, які стануть замість наших рідних, замучених фашистами. Ці хлопці двічі за один день врятували моє життя, і я пишаюся з того, що вони дозволили мені назвати їх синами...»