Юрій Яновський

Майстер корабля (скорочено)

І, нарешті, починають іти картини, що в їхньому творенні я брав неабияку участь. Я впізнаю декорації, я знаю, як вони виглядають з іншого боку, і я знаю, скільки разів сварився за них архітект із режисером. Я ніби переживаю все. Я можу, заплющивши очі, описувати кожне місце цих чотирьох десятків картин.

Мій розум хоче згадувати! Але я хитрю з ним, я — стара людина. Мені цього тільки й треба, та я ще трохи не поспішаю. Потім я вимикаю екран, вимикаю телефон, світло над головою і віддаюся думкам, повернувшися до кани.

До кінофабрики я приїхав молодий і простий, як солдат з булавою маршала в ранці. Я, підскакуючи, ходив по місті, дивувався з моря і забивав голову різною романтикою. Я, наприклад, уявляв себе представником громадськості, і громадськість я малював Фемідою з терезами в руках. На одну з шаль мені ніяк не терпілось покласти хоч морського камінця на мою користь.

Ви ніколи не жили біля моря? Ви не знаєте запаху порту і не ловили бичків на хвильорізі? Вам чужі такі слова, як «клівер» або «грецький» та «очаківський» паруси? Та що я питаю! Не можете ви цього знати, бо змінилося все з того часу, як я вперше довірив себе морській воді. Тепер того не побачиш, — брудного, вонючого й романтичного портового завулка, що виходить на море. Тепер цемент, асфальт і машини. Тепер не стають пароплави під дамбою просто, а заходять у спеціальні ангари.

Отже, прошу не нудьгувати, коли я перейду зараз до опису міста, що в ньому мені доля судила стати щільно до виробництва кінокартин. Це я зроблю для тих, хто зачитується романтикою старого моря. Люди ж поважні, що не люблять більш одного разу виїздити за місто, одержавши мою обіцянку за низку цікавих речей, про які мова буде йти далі, можуть тим часом почитати післяобідішню газету і взятися читати тоді, коли я віддам належну увагу молодим читачам.

Оселився я в готелі. Це — досить великий будинок, розподілений поверхами, коридорами, стінами й дверима на окремі кімнати. Будинок стоїть на розі людної вулиці і прекрасно резонує звуки. Зразу вам неприємно, ви зачиняєте все, що можна зачинити, але звуки залишаються в кімнаті, як меблі, і ви volens-nolens звикаєте до них. Вони створюють навіть деяку Gemiitlichkeit¹. В наші теперішні часи таких готелів немає. Їх позачиняли, пам’ятаєте, після славетного виступу доктора Боя в палаті депутатів. Він довів, що готелі дають травми в мозкових центрах людини, і через ці травми зростають такі контингенти злочинців, як батьковбивці, руйначі родинних основ, песимісти й істерики.

Коли ви хочете хоч приблизно уявити собі готель, — ви свою тиху санаторію, де ви спочиваєте два місяці на рік, перенесіть на ріг Центрального Кільця й одного з Радіусів. Там літають і грюкочуть під вікнами потяги.

Ви виходите з будинку і переходите вулицю. Коли ви живете на одному з Радіусів, ви потрапите на широкий бульвар, що йде серединою Радіуса. Коли ви живете на одному з Кілець — ви знову ж таки опинитесь на бульварі — ширшому й затишнішому. А нам, щоб побачити дерево, доводилось трамваєм їхати далеко за місто. Щоб понюхати квітку — треба було виростити її в кімнаті. Довгі вулиці розрослися в ширину — ними прийшов до міста степ і зустрівся з морем.

Мене вражала набридливість моря. Де б ви не йшли, воно завше синіло між будинками в кінці вулиці. Тротуари — з квадратових плит чорного каменю. По ньому слизько ходити. Я з півроку зневажливо топтав тротуари, доки взнав від Професора, що цей камінь привезено з Італії і що це — закам’яніла лава Везувія.

Тепер мені видно нікчемність мешканців міста. За них я мовчатиму... Вони тільки бруднили берег. Інша справа — вантажники, моряки й рибалки. Особливо останні. Скільки прекрасних вечорів розмовляли вони зі мною за чверткою горілки, огірками й скумбрією! Скільки разів вивертав я шлунок, перехилившися через борт шаланди, коли вітер бив у парус, аж над клівером опинявся раптом обрій, а за шаландою волочилася нитка хазяйського самодура. Це значило — «ходити на скумбрію».

Опинившися біля моря, починаєш відчувати нудьгу. Хочеться лаятись і ходити без шапки. Кортить почухатись ногою і подивитись у бінокль, чи грає скумбрія. Навіть у справах негайних і цілком конфіденційних хочеться зайти до берегової печери — темної й вогкої.

Мене приваблював порт. У його порожнечі й пустельному вигляді я бачив мовчазне змагання двох світів. Нас і не нас.

Це був час блокади Республіки. Холодний і безсторонній мозок звертає мою увагу на те, що тепер у тому порту повно кораблів. Але я й нині здригаюся, згадавши тодішню пустелю.

Ремонтують пароплав. Він стоїть порожній високо на воді біля причалу. Каменем обривається в море пристань. Внизу блищить мутна вода. Тут досить глибоко. Декілька позіхайлів — і між ними я — стоїмо, дивлячись на корму. Прив’язавши дошку до борта, сидить на ній і похитується маляр. Він рішуче п’яний і удає із себе митця. Пензлем він кладе задумливо мазки, примружуючи око і співаючи пісню. Співати він не вміє і пісні зовсім не знає. Але це не шкодить йому тягти й безкінечно повторювати два рядки пісні. Два рядки — й довга мелодія без слів зачиненим ротом. Знову два рядки — і мелодія.

А сколькі прийшлося мінє пережить
За еті п’ять лєт ідєала!.. —

Цю ідилію порушує сам співець. Він хоче дістати фарбу, що висить біля нього на дротинці, перехиляється більше, чим може, і раптово летить з пензлем у воду. Ми підходимо ближче. Маляр виринає з води між каменем берега і пароплавом. Там досить глибоко, вода холодна і немає за що вхопитися. Нам смішно дивитися, як біля самого берега тоне маляр. Він ще не зовсім протверезився, мовчки борсається у воді і не просить нашої допомоги. Ось він уже разів зо два упірнув, витративши сили. Тоді нас раптом проймає страх — людина тоне. Ми вибираємо з-поміж нас найвищого, беремо його за ноги, а він своєю чергою ловить бідолаху маляра, що продовжує бовтати пензлем воду.

Маляр лежить на дамбі. Він блідий і мертвий. Ми не знаємо, що з ним робити. В цей час чуємо поспішні кроки, по трапу збігає товариш маляра і, як коршун, налітає на невдачника:

— Качати його! — кричить він. — Качати!

Несподівано мрець схоплюється на ноги:

— Кого качать? Мене качать? Та я зараз танцювати буду!

Він насправді починає п’яний танок. Притоптує ногами, б’є об поли руками. Потім падає на землю і плюється фонтаном морської води. Маляра бере під руки товариш, і вони довго топчуться на трапові.

За кілька хвилин маляр знову лізе фарбувати корму. Він похмурий, мокрий і ввесь час мовчить.

Я підкидаю до кани дров. Вони поволі гріються, їх лижуть вогники, потріскують і пирскають димом. Дістаю з шафи плед і кутаюся в нього. Я наче сам на великому світі. За вікнами темно і тихо, електрики нема, і здається мені, що я серед тиші ловлю останні кроки життя.

Мою появу на фабриці мало хто помітив. Хіба що щирі читачі директорських наказів прочитали другого дня, що «такого-то зараховується на посаду художнього редактора фабрики». Моя скромна фігура в шкіряній куртці, без рогових окулярів та полосатої кепки — справила враження лише на той легіон псів, що обсипав блохами буквально всю фабрику. Пси мене обнюхали, вирішили, що я свій, і лащилися до мене, не знаючи, що набули заклятого ворога. По павільйонах, по цехах, по монтажних кімнатах, у їдальні — скрізь на всі лади чухалось, скавучало й гавкало це плем’я.

В кіно я не був новий. Я знав уже всі тайни кіновиробництва ще до мого приїзду на фабрику. Я придивлявся і оцінював людей, з якими мені доводилося спільно йти. Про Директора я розповім далі докладніш. Він зробився потім моїм приятелем. Він працював на фабриці, доки пішов командувати полком проти поляків. Це було в час війн сорокових років. Тоді ж він і поліг під Варшавою, поклавши всіх бійців під час штурму. Дехто казав, що його врятували, але чому ж він не написав мені нічого? Я не можу цьому вірити. Його певно пригріла земля Варшави.

— Ти візьми їх усіх в руки, — сказав він мені, зиркаючи на мене з-під лоба, — так візьми, щоб і не писнули. Розбалувалися, гади!

Розмова йшла про режисерів, яких я мусив узяти. Їх було семеро. Вони були за тих часів диктаторами фабрики. Вони ними залишились і до наших днів, незважаючи на всі дотепні міркування про колективну постановку фільму, про колективне оформлення кадрів і про колективний монтаж.

— Значить, ти редактор. Піди сідай, напиши собі конституцію і принеси, побалакаємо. Михайль тепер не хоче нічого, — почув я від Директора.

Михайль — мій колишній метр. А загалом — він ватажок лівих поетів нашої Країни. Футурист, що йому завше не хватало якоїсь дрібниці, щоб бути велетнем. Я його любив, коли когось цікавить моє відношення до нього. Він приходив щодня на фабрику, викурював незмінну люльку, ішов подивитись на море і зникав, залишаючи запах «kapsten’a» з люльки.

Якийсь живчик, вогник вічно можна було відчути в ньому. Романтик з романтиків, та заховав це за насмішкувату, трохи цинічну гру очей і викладає сміливі й захоплюючі проекти тверезо й похмуро, ніби лає жінку за переварений обід. Я вже сказав, що йому небагато бракувало, щоб бути геніальним. Але — проте бракувало. Його присутність на фабриці я відчував, як бадьорий мотив, не настирливий та безтурботний. Біля тебе стоїть хтось, посвистуючи, вирішує світові проблеми, а ти можеш за ним, не відриваючись, робити й робити. Він незабаром поїхав у відпустку і до фабрики вже більше не повертався, залишивши мене самого на всі режисерські групи.

Я пішов писати конституцію і писав її з тиждень.

Зала першого в Республіці оперного театру вся в червоному оксамиті. М’які крісла стоять трохи на підвищенні, між ними проходи, встелені килимами. Ложі бенуара, бельетажу й ярусів червоніють оксамитом і сяють електрикою. Амфітеатр чинно сидить, чекаючи початку. Тут дрібна інтелігенція, юнаки з подругами, з якими вже сказано всі слова. Вони тихо й інтимно сидять. Лише галерея не вгаває: ходять, розмовляють, перехиляються через бильця, перегукуються із знайомими і нетерпляче підіймають хвилі оплесків, вимагаючи початку.

В залі гасне світло. Лише завіса блищить пишним золотом розшивки, її освітлюють прожектори з бокових лож і рампа.

— Мамо, де вони танцюватимуть? — несподівано чути серед тиші дитячий голос.

Завіса підіймається, в залу віє холодом сцени, старими фарбами і тим особливим запахом куліс, що завше є незмінним у кожному театрі. Глядачі знають цей запах з дитинства і одразу захоплюються ним. Їхні очі навіть блищать.

Порожня сцена, темінь. Промені двох прожекторів. Речитативну мелодію починає оркестр. Гобої м’яко тремтять, їх підтримують кларнети і покриває, вібруючи звуками, поважна труба — баритон. Я починаю любити людину, що, стоячи попереду мене, керує чудесними звуками. Мелодія самотності, пустельного вітру, нездійснених бажань і кочової романтики. Летить вона на темну сцену від оркестру і запливає до всіх кутків. Звуки пливуть і хитаються. Тоді в ці звуки вбігає людина. Вона біжить, підносячи якусь дудку до рота. Я знаю, що не ця паперова штука може давати звуки, що я чую. Людина танцює, легко пересуваючись по сцені, споріднена зі звуками й слухняна. Це Іосиф Прекрасний². Він сідає на згористу землю й грає, ще тримаючи дудку. Наче дзвенить у пустелі навколо ньогс вітер, перекочується пісок, і вівці десь пасуться, подаючи голос з-під гори.

Мушу сказати, що я й тепер почуваю себе зворушеним. Мені доводиться підносити голос на захист балету, як видовища здорового й організуючого. Соромно сказати, що нині фізкультура зовсім знищила балет, усі танцюють спортивних танків, а балет, як галузь мистецтва, перейшла до законсервованого вигляду. Рідко можна тепер бачити балетні вистави, а ті, що відбуваються, такі жахливі, без смаку й організації, без живої думки. Те, що ми у свій час починали, бачите, пішло без сліду.

Вистава продовжується. Іосифа знаходять брати. Вітання й лагідність до меншого брата, ніжність рук і розмов. Але це не шкодить їм продати Іосифа єгиптянам, коли ті з’являються з-за куліс. Продаж закінчено, Іосиф пручається, просить милосердя в братів і з болем бачить, як потроху одвертаються брати. Сцена порожня. Пробігають одна за одною неспокійні тіні. Вони біжать по пустелі і чують, як женуться за ними любов до брата і совість. Стріла летить ліниво — джа-а-ірр! Тьма. Бігають прожектори, немає братів і стоїть над сценою розпачливий зойк оркестру.