Юрій Яновський

Майстер корабля (скорочено)

Я видихаю повітря. Завіса. Оплески і вигуки. Зала починає жити, кашляти, розмовляти й ходити. Я не встаю з крісла, де я сиджу, і передчуваю щось надзвичайне, що має зі мною трапитись. От буває так іноді, коли серце повне вщерть і чекає лише уст, що надпили б трохи його радості. Знаєш, що в твоєму житті має статись якась зміна, близько коло тебе пройшла жінка і десь ходить, ти дихаєш її повітрям. Чутливе чекання висить у повітрі, як димок або серпанок.

Я посміхаюся тепер сам до себе, дійшовши до цього місця згадок. Над каною стоїть у мене побільшена картка жінки в купальному костюмі. Жінка сидить на чорному камені. Через ріжок іде напис: «Милому, ідеальному другові з Генуї». Я дивлюся на знайоме обличчя, мудро (це вам, молоді, здається, що мудро) посміхаюся, бо я знаю більше, ніж скажу, більше, ніж ви знатимете. І повертаюся до зали оперного театру, де вже пройшов антракт і знов погасло світло.

Танки при дворі фараона. Мені ввижаються маси народу, що носять важке каміння на будови, колосся гойдається на сонці і, наче жовта сонячна ласкавість, — ці звуки. Знайома Іосифова мелодія виходить над усе, та ось він і сам починає цнотливий танок. Його бачить Тайах — фараонова жінка. Тайах придивляється до вродливого юнака. Тайах виходить із групою наперед. Танцюють усі, але її одну бачить око. Вона показує в танку любовну досвідченість. Повнокровна жінка зійшла з єгипетських земель до Іосифа і до захопленого театру.

Перші хвилини я не думаю ні про що. Я відчуваю насолоду, милуючись чудесною жінкою. Згодом трохи я кажу собі, що справа більша, ніж я собі уявляю. А ще згодом — мені хочеться переплисти для неї океан і море. О, скільки б я тепер дав за ту юнацьку наївність і вражливість! Юнак хоче бути досвідченим і старішим, а одержавши це все, жагуче бажає повернути наївні, дурні дні.

Тайах танцює в захопленні. Вона показує Іосифові свою любов і силу. Одіж на ній лише підкреслює довершеність жіночих форм. Її обличчя блідне навіть крізь пудру. Найвища статева насолода танку сходить на неї. Вона — в нестямі. А хори інших танцюристів завиваються навкруги. Соромливий Іосиф захищається мляво. Падає на коліна і ниць. Падає на землю і Тайах. Вона котиться по землі, повзе. Нестямна жага жене її. Раптом завертілася, закружляла сцена. І, врочисто ступаючи, Тайах виходить на середину. Вона несе фараонові одіж Іосифа. Гримлять тривожно фанфари й барабани. Що він наробив, цей Іосиф? Він посмів думати про обійми царської дружини? Ганьба йому, красивому! Візьміть його на щити й винесіть геть! Похмуро стоять колони, коливаються луки і якісь щити. Наче знову колосиста нива. Піраміді — рости вгору з шершавого каменя! Кінець виставі, що показала спокушеного Іосифа!

Я виходжу на вулицю і йду. «Оце вже вона. Тепер мені не викрутитись». Я констатую, що й викручуватись мені не дуже хочеться. Підходжу до пам’ятника, звідки видно огні порту й море. Маяк поперемінно кладе на море то червону, то зелену смугу. Машинально слухаю розмову двох дівчат, добре вдягнених і молодих. Одна плаче й докоряє другій за її пожадливість. «Ти вже трьох сьогодні мала, а я ні одного. Що мені — з голоду погибати?» Я переходжу на інше місце, щоб не бути об’єктом їхньої уваги. Стою довго, доки вогники сірників, що запалюються регулярно і догорають до краю, зацікавлюють мене. Гуляючи, проходжу повз лавку. Бачу мужчину і жінку, що сидять мовчки. Одне тримає сірника, а друге швидко перебирає пальцями обох рук.

Це закохані глухонімі, що почали свою розмову десь при світлі ліхтаря й кінчають її тут на тихім бульварі під подувом морської вільгості.

Зрозумійте психологію старості, юначе. Народивши вашого батька, ми все життя вважали себе старшим і розумнішим за нього. Вас ми констатували як першу пересторогу і нагадування про Потойбічне. Звичайно, ми з вами серйозно рахуватися не могли. Ми навіть вороже дивимось на вас, бо ви нас женете до могили. Ви випиваєте наше погасання, красуєтесь і ростете. У цьому — закон існування. Пам’ятайте тільки, що ви теж будете такими, як ми, — стережіться вимовити поспішне слово.

Але не мій жанр, шановні, навчати й виказувати гіркість. Я достойно несу прапор старості. Мої згадки я присвячую молодим, сміливим і чуйним. Їм віддаю я на суд свої юнацькі помилки й перемоги для збудження думок, для шукання яскравіших просторів і горизонтів.

Я не виходив кілька днів з монтажної кімнати. Одну з чергових картин було закінчено, режисер показав її дирекції, а зараз ми сидимо з ним удвох серед рулонів плівки і скорочуємо. До речі, я — автор сценарія.

Я сиджу біля монтажного столу, а високий режисер ходить по кімнаті. Одною рукою я рухаю моталку, продивляючись частину фільму на руках.

— Ви, я бачу, знаєте монтаж і вмієте тримати в руках плівку, — каже режисер, — але ви не дозволили б, коли хтось почав би виправляти вашу роботу? Правда ж ні? Можете не відповідати, я бачу відповідь.

Моя мовчанка надає йому сміливості. Це його перша картина, це мій перший сценарій. Автор з режисером зійшлися, таким чином, вирішити свої взаємини. Ми обоє могли бути об’єктивними, могли розмовляти тактовно, логічно. Тоді питання це — режисер і автор, — стояло дуже гостро. Багато списів було поламано прихильниками одної й другої групи. Але до згоди тоді ще не прийшли. Власне не до згоди, а до розуміння законів кінематографії. Нам це дивно навіть згадувати тепер — невже сценаристи не знали, для чого вони пишуть? Невже їм не ясна була механіка ставлення їхніх сценаріїв? Невже... та те, що зрозуміле є тепер, — тоді набирало великої гостроти, було прекрасним демагогічним способом для зриву роботи і зміни кінокабінетів.

Починаю я здалека і щиро.

— Творчість, — кажу я, — поняття егоїстичне і навіть егоцентричне у своїй глибокій суті. (Нині я інакше думаю!) Коли я робив сценарій, мені здавалося, що його можна з початку й до кінця записати в Біблію або вирубати зубилом на мармурі. Коли я скінчив писати, він мені здався трохи нудним. А через тиждень я вже ненавидів його, як свою майбутню смерть. (Нині я інакше думаю!) Я виносив його в собі, як кобила — лоша. Зразу вона певна, що її син буде благородним скакуном і завше буде ходити в шовковій попоні. Коли лоша родитиметься — їй буде просто не до думок. А потім вона його забуде. Є інакші автори, але я вважаю себе за пересічного автора. Тепер дивіться, що ви зробили з моїм лошам. Ви вкрили його попоною на 2800 метрів. Ви нагодували його шоколадним вівсом. Ви вифарбували його в червоний колір і — о, небо! — ви одірвали йому голову і хочете приростити її в іншому місці.

Ми так розмовляли з годину. Ми б устигли й посваритися, та знали, що картину треба кінчати, і стримували себе. Я й досі ціную витриманість високого режисера і його шляхетне поводження.

— Коли режисер ставить сценарій, — кажу я, — він мусить твердо засвоїти основну авторську думку, тему, проблему. Це не торкається сценаріїв, де немає таких інгредієнтів. Засвоївши і погодившись, режисер починає думати. Треба йому дати часу для думання. Бо коли його погнати, він буде ставити не думавши, значить картина вийде без думок. Думання може відбуватися в різній формі. Не обов’язково, щоб режисер приходив на фабрику щодня і, сідаючи від 8 до 4 до столу, думав. Він може піти до знайомої дівчини, випити з нею пляшку доброго вина і цілувати її, як свою. Ввесь час свідомо й несвідомо у нього стоятиме в голові ідея сценарію. Коли він повертатиметься додому, йому по дорозі трапиться цікава, рухлива тінь од ліхтаря, що його похитує вітер. Режисер вийме книжку і запише дещо, що не має зв’язку ні з ліхтарем, ні з вітром, ні з дівчиною. Просто, ми ще мало вивчили закони нашого думання.

— Ідея сценарію мусить стояти перед очима. Режисер проглядає всі кадри. Деякі він викидає — вони затьмарюють або шкодять ідеї. Деякі він переставляє на інше місце — там вони з кращими сусідами краще йому служать. Деякі він вигадує — вони звучать в унісон з іншими, зміцнюють його ідею. Вона вже стала його — ця ідея сценарію!

— Тоді режисер береться до провідників ідеї — до героїв. Він мусить їх знати так, як не знає навіть батько дитину. Пам’ятає, що вони «так» себе тримають у сценарії тому, що вони перед сценарним життям жили «так і так», а після сценарного життя житимуть «так, так і так», помруть з такої-то причини і в певнім оточенні.

Режисер лякається. Хіба можна все передбачити в людськім житті? Це буде сухар, а не людина! Я пояснюю думку і заспокоюю співбесідника. Він не так одразу зрозумів — здалося йому, що я захоплююся трафаретними, а не живими людьми.

— Я з вами погоджуюсь, — каже режисер, — та коли я неправильно зрозумів авторську думку в сценарії? Невже ви за те, щоб до мене приїздив автор — (я на вас не натякаю, вибачте), — він замовчав на секунду, — приїздив автор і контролював би щодня все те, що я знімаю? По-перше, — він не знає ще ремества, щоб мені перешкоджати робити кадри. По-друге, — режисер я, а не він, і, навіть погодившись із його трактовкою кадру, я зроблю так, як я розумію, і він нічого не може змінити. По-третє, — хіба автор знає, як буде звучати той чи інший кадр поруч із другими, коли я його поставлю на призначене місце? Ви не розумієте, що побачити кадр там, де йому призначено стояти — ціла наука і навіть не кожний режисер це уміє. Що ж авторові залишиться робити? Посваритись зі мною та й поїхати? Чи що інше?

На монтажному столі лежить частина картини. Слухаючи режисера, я повертаю ручку моталки. Очі в мене болять. Дрібненькі малюнки (їх 54 на метр) миготять перед очима. Та я бачу, що цей ось актор — він стоїть тут праворуч, не так тримає руку, як далі на крупному плані. Беру ножиці й вирізую шматок руху.

— Може бути, — резюмую я, — лише така постановка цієї справи. Автор, продаючи сценарій, знає, що установа, яка його купує, — розуміє ідею твору правильно. Завдання цієї установи — щоб режисер засвоїв цей правильний погляд на твір. В процесі роботи довірена людина установи мусить увесь час бачити, як режисер проводить ідею сценарію. Коли він псує — відібрати від нього ставлення і передати іншому режисерові. Коли він не дотримується дрібниць — не напосідати, поважаючи творчість — цебто процес, якого логічно викласти не можна.

Режисер, я бачу, починає ставитися до мене прихильно. Я користуюсь моментом і вирізаю з картини цілу сцену на декілька метрів. Режисер злякано на мене зиркає, але я не чую заперечень. Продовжую крутити ручку моталки.

— Я, пам’ятаєте, приїздив до вас, як автор, — монотонно дзирчить моталка, — місяців зо два ходив до вас у павільйон, коли ви знімали. Але я радий зараз похвастатись, що другого ж дня я вже знав, хто я. Ви розуміли мій задум правильно, а з вашим виконанням я не погоджувався. Я почав гостро ненавидіти головного актора, актрису мені хотілось напоїти п’яною, щоб її трохи розвезло і щоб вона сміливіше ходила по кімнаті. Дядька героя я б вимочив у солоній воді, щоб у нього шкіра на обличчі загубила сліди масажів. Невідому дівчину з вулиці я зробив би романтичною і примусив би триматись цю повію так, як тримається порядна жінка. Я не згодний був ні з чим. Мені здавалося, що ви навмисне, на зло мені це робите.