Юрій Яновський

Майстер корабля (скорочено)

У високого режисера обличчя починає нуднішати. Він дивиться на монтажний стіл так, ніби там лежить його дитина, а я їй ллю на живіт холодну воду.

— Чому ж ви про це мені не казали, — видушує він із себе, — я міг би де в чому погодитись.

— Я вам казав спочатку. Потім я зрозумів своє місце і сидів у павільйоні, примусивши себе забути, що це мій твір так скальпують, і шукав собі веселих думок над домовиною мого створіння. Іноді я прокидався і видумував для вас кадри і точки зйомки — пам’ятаєте, ви не раз використовували це. Я ходив по павільйону лише для того, щоб бачити, як можна те, що написано в кадрі, переводити на плівку. І я, дякую вам, — багато бачив.

Моталка починає густи нервово в моїй руці. Я доходжу до епізоду, що його треба викинути. Він досить великий — більше сотні метрів. Я знаю, що режисер буде опиратися, треба скорше повертати розмову на інше, але мені шкода втрачати розгон, і я кінчаю думку. Знаю, що за епізод мені однаково доведеться сваритися.

— Тепер права автора виступають на перше місце. Саме тепер, коли ви кінчили знімати і змонтували картину. Тепер я бачу все, що вийшло, мені видко, де моя думка і де її немає. Тепер я можу з вами й сваритися за те чи друге місце в картині. Я навіть мушу сваритися, бо чого вартий творець (майстер — як хочете), коли він не сміє піднести голосу в оборону свого виробу. Він сміє, він мусить!

— Наприклад, оця сцена... — (я довго тлумачу непотрібність сцени, вислуховую зауваження, що на сцену витрачені гроші, час, плівку, енергію; я запевняю, що на першому місці є якість картини, а не бухгалтерія і т. і.)... — Але заспокойтесь, — закінчую я, — я не хочу підносити свого голосу, я сваритися не буду.

Режисер здивовано дивиться.

— Я тепер чиновник на фабриці і перейду від авторських сентиментів до чиновницької твердості. Ви не погоджуєтесь викинути цю сцену?

Мовчанка.

— Тоді ми підемо зараз до директора — хай він нас розсудить.

Я гашу електрику на монтажному столі, і тоді ми обоє помічаємо, що на дворі вечір чи ніч. Директор уже поїхав з фабрики додому. Ми закриваємо монтажну й виходимо на вулицю. На небі зорі південні, блискучі й миготливі. З моря реве вітер. Заходимо до території фабрики, йдемо до її краю й стаємо. Внизу під нами чорніє море. Чути шум і рокіт. Він розлягається по березі, впивається в землю і росте з неї, як трава — густа, висока й страшна.

Завтра ми епізод цей, звичайно, викинемо. Директор буде на моєму боці. Режисер зразу сердитиметься, та, побачивши картину потім, змінить свою думку. Коли ж картину ухвалить преса й громадськість, — режисер мене почне поважати. Я за свій смак не боюсь і знаю, що це буде.

Стоїмо кілька хвилин. Море — воно урчить і гуде. «Чого ви сваритесь, чудаки? Все, — хлюп-хлюп, — дурниці. Потопило я сьогодні човна з такими дурнями. Ша-шуу! Які ви смішні!» Перед морем завше себе почуваєш ніби винуватим за те, що мало живеш. За те, що малий такий. За гнів і хвилювання.

— Підемо вже?

Ми йдемо територією фабрики, виходимо на вулицю й чекаємо трамвая. Ми розмовляємо.

Декорації в павільйонах нагадують людські фортуни. Коли зайти до них і пройнятися їхнім диханням, завмирає серце від дотику чужої середини, стаєш частиною чужої квартири. Вийшовши з декорації одної, потрапляєш до іншої, і перша виглядатиме тоді обідраною нікчемністю. Стіни, що здавалися товстими, міцними й теплими, — одразу побачиш, які вони насправді — з фанери, тонких брусків і шпалери або вапна. Не декорація, а наочна філософія життя. Дивлячись, як обставляють та прикрашають різні декорації, я багато дечого передумав. Я навчився відрізняти людей від тих речей, серед яких вони живуть. Я знав, що можна вийняти чоловіка з декорації, яку він собі сам або інші йому збудували, і порозмовляти з таким чоловіком, позбавленим оточення. Це дуже цікаво і може дечому навчити. Я віддаю за це мою подяку Професорові.

Ім’я Професора ви можете знайти в історії архітектури Республіки, — його будинки, сміливі й прості, — і досі прикрашають наші міста. В історії Великого Кіно — в нього почесне місце відданого й невтомного працівника, непомітного, скромного й упертого в роботі. Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а малярові — пензель. Як зробити краще форму для пап’є-маше і як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим; як з мішків швидко мати гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин — давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота. Такі узори й подібні візерунки з’явилися швидко в меблях на ринках міста — і мали добрий попит.

Професор переходить з павільйону в павільйон. Я штовхаю актора, що близько мене стоїть, він нас знайомить. І ось я вже йду з Професором.

— Ви давно приїхали? — каже він мені.

— Та недавно.

— А надовго?

— Не знаю. Працювати.

Знімальної групи тепер немає — такої, як була колись. Тепер є так звана «режисерія фільму». Один режисер і в нього від десяти до двадцяти помічників. Перший помічник — оператор, другий — художник, третій — організатор і т. і. ...(див. «Популярний підручник організації», видання кінофабрики «Об’єднаних Націй»). Винайдена плівка найвищої чутливості і колосальної світлосили об’єктиви в знімальних апаратах — звели нанівець неймовірну витрату освітлювальної енергії фабрики. Нині знімають без штучного освітлення. Теперішня «режисерія фільму» не знає зовсім освітлювачів і всіх неприємностей, що з ними зв’язані. Тепер у нас актор живе в декораціях під час усього ставлення картини — не треба костюмерів і реквізиторів до режисерської групи. Зайві також гримери, бо чутлива плівка заборонила грим. Можна лише деформувати обличчя і залишатися таким під час усієї роботи над фільмом. Отже, тепер вищезгадані категорії робітників до складу «режисерії фільму» не входять. Через це одно — нині легше жити на світі.

Тепер послухаємо розмову режисера, оператора й Професора, щоб уяснити собі склад знімальної групи і ті зміни в методах роботи, що сталися. Режисер говорить трохи в ніс.

— Я не розумію, — каже режисер, — при чому тут я. Я не мо-о-жу (він трохи розтягує слова, коли говорить) робити в таких умовах. Декорація мала бути на 8 годину ранку, а тепер уже обід. У мене акто-о-ри скаржаться. Грим псується. Помреж мій десь забіг і на очі не показується. Я тридцять ро-оків працюю, а такого не бачив.

Оператор хватає за руки Професора.

— Ну, я не можу. Вірите мені, що я не можу? Ніяк отой куток не можна освітлити! Дивіться: ось тут у мене будуть стояки, тут дві трисотки, тут угорі мух повісимо, у вікно — прожектор. Тепер дивіться, — оператор достає спеціальне кобальтове шкло, яке обезбарвлює декорацію, і дивиться, ніби запаливши всю зазначену освітлювальну апаратуру, — дивіться, там цілком чорний кут.

Професор сердиться.

— Я вже вам три рази будував. Я не винний, що ви так швидко думки змінюєте. Станьте сюди, подивіться, — Професор витягає й собі шкло, — бачите, звідси коли зніматимете, все буде гаразд?

— Ні, я хочу ставити апарат тут.

— Це, дядю, я вам не дозволю, — Професор, коли сердиться, говорить «дядя», — я будував декорацію, розраховуючи її на певну точку зйомки. Я вам не буду щохвилини перебудовувати. Ви ж самі дали згоду на таку точку і підписали ескіз?

Режисер явно ненавидить декорацію. Він ходить, мацаючи все руками, бурчить щось і лається. Мужицькі свити погано виглядають на екрані. Стіни оці сірі й нужденні — дерево й глина. Чому б на них не наліпити веселеньких шпалерів?

— Ми будемо знімати із сіткою, — вирішує режисер, — воно буде красиво, і нерізка наводка на фокус дасть пригніченість.

— Буде красивенький кадр, — каже оператор, — я не буду брати стелі.

— Як ви не будете, — спокійно зауважує Професор, — нащо ж я виробляв і вимальовував дрібниці? Можна було поставити лише стіни і навіть не фарбувати їх та не мазати.

Розмова має нахил перейти до стін директорського кабінету, де закінчуються завше подібні розмови. Та на сцені з’являється хазяїн знімальної групи — адміністратор. Він налітає на режисера:

— Ви мене зарізати хочете! Призначено зняти сьогодні двадцять кадрів, а ви ще й не починали? Через дві години починає третя група — на станції амперажу не вистачить. Реквізиторе! Костюмере! Помрежу! Давайте сюди акторів!

Наче з-під декорації з’являються названі персонажі знімальної групи. Починається метушня. Обставляють реквізитом декорацію. Освітлювачі совають по долівці апаратуру. Оператор свариться за ампераж. Ставлять нове вугілля в стояки. Пробують, чи горить. Шаркотить і співає вогонь вольтової дуги в лампі. Метушаться робітники, переставляючи меблі. Швидко почнеться знімання.

Ми з Професором виходимо надвір. Нам не хочеться нічого говорити.

— Да-а, — кажу я.

— Мистецтво, — каже Професор.

І ми розходимось.

Хай простить тому небо, хто підозрює мене в постійному ухилянні вбік із широкої дороги. Я ніколи не любив ходити по дорогах. Тому я й люблю море, що на ньому кожна дорога нова і кожне місце — дорога.

Старість дає право це резюмувати. Треба не губити напрямку, бачити попереду верхівлю гори і йти крізь хащі. Я вас доведу до краю, шановні. І, зупинившися на останній перепочинок, коли наші шляхи розійдуться, я покажу вам пройдену путь. Ви побачите, як слідом за нами йтимуть дослідники шляхів. Вирубуватимуть хащі. Прокладатимуть шлях. І може зарости та непевна дорога, на яку ввесь час штовхають мене консерватори.

Я зовсім не хочу відчувати себе романістом. Коли я читаю роман — не мого сина, звичайно, — я уявляю собі заклопотаного автора. Він сидить за столом, повний усякої премудрості, знань і вражень. Його лабораторія виробляє елементи майбутнього роману. Іноді автор зупиняється. Перечитує написане. «Це не цікаве нікому, крім мене», — раз! — він викреслює абзац. «Тут читач буде нудьгувати», — на тобі! — таємна обіцянка про майбутнє захоплення вплітається новим абзацом. «Це читач не так зрозуміє», — героїне, не посміхайся — він тобі дасть тут плаксиву репліку. Автор ховається за лаштунками, а його герої ходять по сцені, коли він шарпає за шпагатинку. «Душка автор, — скаже прекрасна читачка, — як він уміло ними керує! Який він розумний. Я не могла покинути книжки». «Я уявляю собі його красивим мужчиною, — скаже друга, — він певно так любить свою дружину». Розумний автор, якому тільки й треба, щоб його книжку прочитали, не встаючи з місця, за один раз, і зітхнули потім, наче після обіду — такий автор досяг мети. Він сідає за інший роман.