Леся Українка

Бояриня (скорочено)

Мати
	То що? Вони, Оксанко, не питають,
	хто як там зріс... Адже ми тута зайди, —
	з вовками жий, по-вовчи й вий...
Оксана (зо сміхом)
	Ой лихо!
	Чи тоб-то й я по-вовчи маю вити?
Мати
	А ти б як думала?.. Сьогодня в церкві
	що шепоту було навколо нас:
	«Черкашенки!» «Хохлуши!»
Оксана (трохи посмутнівши)
	Та... я чула...
	гріха десь не бояться: в церкві Божій,
	замість молитися, людей все гудять,
	а ще й виносяться так благочестям
	поперед нас...
Мати
	Так скрізь воно по світі:
	що сторона, то звичай, а що город,
	то й норов, кажуть люди. Дивно їм
	на наше вбрання. Тут жінки зап'яті,
	а ми, бач, не вкриваємо обличчя.
Оксана
	Чи ми ж туркені?
Мати
	Хай Господь боронить!
	Воно ж пак і московки не туркені,
	а так чомусь ото в них повелося.
	Та вже ж, як ти бояриня московська,
	неначе б то воно тобі й годиться вбиратися по-їхньому.
Оксана
	А ви ж?
	Аджеж і ви бояринова мати.
Мати
	Що мати, то не жінка. Люди бачать,
	що я вже лагожусь у Божу путь,
	то де ж таки мені міняти вбори.
	(З лагідніш і журливим усміхом).
	Неварт уже й справляти щось нового.
	Адже й старенький мій — нехай царствує! —
	в козацькому жупані вік дожив,
	так і на смерть його я нарядила —
	в мережану сорочку...

Втирає хустинкою очі. Оксана, зворушена, дивитьоя на неї. Коротке мовчання.

Оксана
	І навіщо
	Степан убрався в те боярське фантя?
	От як стояв зо мною під вінцем
	у кармазиновім жупані, мамо,
	ото був...
	(Засоромившись, уриває).
Мати (добродушно киває їй головою)
	Та, либонь, був до сподоби
	тоді комусь... (поважніше)
	Проте ж не можна, дочко,
	йому царського нехтувати вбрання.
Оксана
	А батько ж...
Мати
	Батько, донечко, старий
	і немічний вже був, коли назвався
	боярином. Не трапилось йому
	виходити вже й з дому після того.
	Степан же й на царські бесіди ходить,
	і в думу, і в приказ.
Оксана
	Хіба ж то сором,
	якби він по-козацькому вбирався?
Мати
	Не то що сором... От чудна ти, доню, —
	уже ж таки твій чоловік боярин,
	а не козак, чи ти ж не розумієш?
Оксана (смутно)
	Чому не розумію?..
Мати
	Отже, бачиш,
	я й Ганну по-московському вбираю,
	бо Ганні вже судилась тута пара,
	вона вже не поїде на Вкраїну.
Оксана
	Чому її Степан не взяв з собою,
	як був у нас?
Мати
	Та дівці мандрувати
	неначе неподоба; скажуть люди:
	«Поїхала там женихів ловити».
	Нехай вже тута шарахвани носить,
	коли судилося...
Оксана
	Та ще й дівочий
	той шарахван неначе б форемніший,
	а що жіночий, то такий бахматий,
	та довгий-довгий, мов попівська ряса!
	Аж сумно, як се я його надіну?
	Ото й на голову такий підситок
	надіти треба? Зап'ясти обличчя?
Мати
	Та вже ж не як.
Оксана (помовчавши, ніяково)
	Боюся я, матусю...
Мати
	Чого ти, донечко, скажи, чого?
Оксана
	Та ніяк мовити...
Мати
	Ти не соромся.
	Вже ж я тобі за рідну матір тута.
Оксана (цілує їй руку)
	Так, матінко. То я... собі гадаю...
	коли б я не спротивилася часом
	Степанові в такій одежі...
Мати (сміючись)
	От ще
	що вигадала! А тобі Степан
	ще не спротивився, що не в жупані?
Оксана
	Та то ж мені...
Мати
	І не вигадуй, дочко!
	Хіба ж Степан мала дитина,
	що інако вберись, то й не пізнає?
Оксана
	Пізнати то пізнає...
Мати (глянувши в вікно)
	А поглянь
	молодшими очима, хто то йде?
	Чи не Степан бува?
Оксана
	Еге ж, то він,
	а з ним ще два якісь.
Мати
	Тікаймо, дочко!
	(Підводиться й подається до дверей).
Оксана
	Чого се, хай Бог милує, тікати,
	як від татар?
Мати
	Ще осміють, дитинко;
	нема тут звичаю з чоловіками
	жіноцтву пробувати при беседі.
	(Одчиняє двері й спішиться по сходах у терем).
Оксана (іде за нею)
	Ой Господи, які ж се тут звичаї!
	Оце але!

Сцена швидко переміняється. Терем. Крім Оксани і матері в теремі ще є Ганна, молода дівчина, сестра Степанова. Ганна убрана як бояришня.

Мати (підходить до великої скрині)
	Отут, моя дитино,
	твоє боярське вбрання. Я придбала.
Оксана (гречно, але без радощів)
	Спасибі, мамо.
Мати
	Хочеш подивитись
	або приміряти?
Оксана
	Хай трошки згодом.
	Щось я втомилася. Та вже ж нікуди
	сьогодня не піду, то ще поспію
	передягтися.
Мати
	До твоєї волі.
	Спочинь собі. Та й я піду спочину,
	воно й годиться в свято.
	(Іде в бічну кімнату).
Ганна (що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
	Ой, сестричко,
	і нащо ті свята потрібні в світі?
Оксана
	Ото спитала! Що тобі Бог дав?
Ганна
	Та нудно ж, Господи!
Оксана
	Сидиш, то й нудно.
	А ти піди між челядь погуляй.
Ганна
	Куди ж се я піду? Яка там челядь?
Оксана
	А ти хіба товаришок не маєш?
Ганна
	Товаришок?.. От декого там знаю
	з бояришень... та як до їх ходити?
	Матуся все не здужають, не хочуть
	зо мною йти... а ти ще не пізналась
	тут з ними... з мамкою сама не хочу,
	вона така...
Оксана
	Чого ж тебе водити?
	Уже ж ти не маленька. Йди сама.
	Ще й веселіше буде вам без старших.
Ганна
	Самій не можна по Москві ходити.
Оксана
	Хіба хто нападе?
Ганна
	Ні, так, не звичай.
	Та й що мені бояришні ті скажуть?
	Сидять по теремах, от як і я,
	не бачать світа. Що з їх за веселість?
Оксана
	Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
	кудись на вигон або в гай над річку
	та заспівали б. Я, бувало, дома
	годинки в хаті не просиджу святом.
Ганна
	Ба, в тебе дома! Там же не Москва.
	Такого тут і зроду не чували, —
	співати по гаях!..
Оксана
	То ти й не знаєш,
	як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
Ганна
	Я мало що Вкраїну пам'ятаю,
	а Ванька тут уже й вродився.
Оксана
	Ванька?
	Чому ж би не Івась?
Ганна
	Так тут зовуть,
	то й ми вже звикли. Він і сам так звик.
	Мене ж матуся тілько та Степан
	зовуть іще Ганнусею.
Оксана
	А як же
	ти тута звешся?
Ганна
	Аннушка.
Оксана
	Чи ба!
	(Немов ухвалюючи).
	«Ганнушка».
Ганна (поправляючи)
	Ні бо, «Аннушка», Оксано.
Оксана
	Не вимовлю. Проте ж воно нічого
	і по-московському, хто добре вміє.
	А як по-їхньому Оксана буде?
Ганна
	Аксинья чи Аксюша.
Оксана
	Щось негарно.
	Оксана мовби краще. Ти, Ганнусю,
	мене таки Оксаною зови.