Леся Українка

Бояриня (скорочено)

Мати
	Повинен би пустити. Се вже й гріх
	людей на богомілля не пускати!
	А це, Степанку, ти надумав добре —
	поїхати на прошу, помічніше
	воно буває над усякі ліки.
	(Зітхнувшу поглянула на небо),
	Ба, сонечко схиляється на вечір.
	Ти б тута розбудив Оксану, синку.
	Навзаході недобре спати хворим.
	А я піду, зварю майове зілля,
	щоб на ніч ій було готове пити.
Степан
	Спасибі, що клопочетеся нею.
Мати
	Що ж, синку, завезли чужу дитину,
	то треба ж якось їй давати раду.

Іде в терем. Степан підходить до Оксани і стиха цілує її. Вона прокидається.

Оксана
	Се ти, Степане?.. Бач, мені приснилось,
	що місяць ясно-ясно засвітив
	у батьковім садочку...
Степан (удавано веселим голосом)
	Місяць, люба?
	Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
Оксана
	Що ж, може, там ясніше світить місяць,
	ніж тута сонце...
Степан
	Не журись, Оксано,
	ось хутко знов побачим, як там світить
	і сонечко, і місяць на Вкраїні.
Оксана
	Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
	душа полине...
Степан
	Бог з тобою, люба!
	Чи я ж би про таке тобі казав?
	Надумав я поїхати з тобою
	в гостину до твоїх.
Оксана (іронічно)
	Велике діло,
	що ти надумав! Цар думки заверне.
Степан
	Цар пустить. Вже ж тепера на Вкраїні
	утихомирилося.
Оксана (гостро)
	Як ти кажеш?
	Утихомирилося? Зломилась воля,
	Україна лягла Москві під ноги,
	се мир по-твоєму — ота руїна?
	Отак і я утихомирюсь хутко
	в труні.
Степан
	Ти одживешся на Вкраїні.
	Москва ж не може заступити сонця,
	зв'ялити гаю рідного, зсушити
	річок веселих.
Оксана (понуро, уперто)
	Годі, не кажи.
	Нікуди я тепера не поїду.
Степан
	Чому ж?
Оксана
	Не хочу.
Степан
	Що се ти, Оксано?
	Мені аж дивно! Що се ти говориш?
Оксана (розпалившись, підводиться)
	А я дивую, ти з яким лицем
	збираєшся з'явитись на Вкраїні!
	Сидів-сидів у запічку московськім,
	поки лилася кров, поки змагання
	велося за життя там, на Вкраїні, —
	тепер, як «втихомирилось», ти їдеш
	того ясного сонця заживати,
	що не дістали руки загребущі,
	та гаєм недопаленим втішатись.
	На пожарині хочеш подивитись,
	чи там широко розлилися ріки
	від сліз та крови?..
Степан
	Ти тепер картаєш...
	А як сама колись мені казала,
	що ти прийняти можеш тілько руку
	від крови чисту?
Оксана
	Правда, я казала...
	Ми варті одно одного. Боялись
	розливу крови, і татар, і диби,
	і кривоприсяги, й шпигів московських,
	а тілько не подумали, що буде,
	як все утихомириться. Степане, дай руку!
Степан
	Се навіщо?
Оксана
	Ти не хочеш?
Степан
	Ні, чом же? (Дає руку Оксані).
Оксана (дивиться на свою й Степанову руки)
	От, здається, руки чисті,
	проте все мариться, що їх покрила
	не кров, а так... немов якась іржа...
	як на старих шаблях буває, знаєш?
	(Пускає його руку і лягає знов. Говорить повільніше, млявіше, з
	перервами).
	У батенька була така шаблюка...
	вони її закинули... ми з братом
	знайшли... в війну побавитись хотіли...
	не витягли... до піхви прикипіла...
	заржавіла... Отак і ми з тобою...
	зрослись, мов шабля з піхвою... навіки...
	обоє ржаві...
Степан
	Ти, Оксано, вмієш
	зарізати словами без ножа.
Оксана
	Та тілько ж се я вмію, більш нічого.
	Що-небудь же і я повинна вміти...

Мовчання.

	Як я умру, ти не бери вже вдруге
	українки, візьми московку ліпше...
Степан
	Оксано!
Оксана
	Всі ми ріжемо словами,
	а тут жінки плохі, вони бояться...
Степан (з мукою)
	Та пожалій себе й мене хоч трохи!
Оксана
	Занадто я жаліла... в тім і горе...
	Якби я мала сили не жаліти,
	то вирвались би геть з сії кормиги —
	і ти б ослобонився від іржі...
	А так, вже чисто; ні собі, ні людям!
Степан
	Оксаночко!! Поїдем на Вкраїну!
	Ну, я тебе прошу! Там батько-мати,
	родина, приятелі, там ти з ними
	розважишся.
Оксана (одвертається)
	Я й в вічі не насмію
	їм глянути...
Степан
	Ну, в Київ подамося,
	помолимось, нехай нас Бог простить,
	нехай тобі здоров'я верне!
Оксана
	Нащо?
	Кому потрібне те моє здоров'я,
	та й я сама?
Степан
	Мені, моя єдина!
	Я ж так тебе люблю!
Оксана
	Тобі здається.
	Ти жалуєш мене, але любити...
	таки і нема за віщо... Я тепер
	така недобра стала, вередлива...
Степан
	Ні, ні, моя хороша!
Оксана
	Я — хороша?
	Хоч би й була коли яка краса,
	то вже давно вона з обличчя спала...
Степан (гладить її руку, низько похиливши голову)
	Ти шарпаєш себе речами тими,
	Не треба стілько говорити...
Оксана
	Правда...
Степан
	Та й що картатися словами, люба?
	Нас доля так уже скарала тяжко,
	що, певне, й Бог простить усі гріхи.
	Хто кров із ран теряв, а ми із серця.
	Хто засланий, в турму замкнутий був,
	а ми несли кайдани невидимі.
	Хто мав хвилини щастя в боротьбі,
	а нас важка, страшна душила змора,
	і нам не вділено було снаги
	ту змору подолати...
Оксана (спокійніше й лагідніше, ніж досі)
	Так, се правда.
	Але ніхто сього не зрозуміє,
	поки ми живі. Отже, треба вмерти.
	Ти, певне, довше проживеш, ніж я, —
	до рук тобі свій заповіт віддам я,
	а ти його передаси родині
	і братчикам, хто ще живий лишився.
Степан (з гострою тугою)
	Ой, краще б я тобі таке казав!
Оксана (підводиться і прихиляє його до себе)
	Ні, любий, ти на світі потрібніший,
	тобі ще є про що й про кого дбати.
	Борцем не вдався ти, та після бою
	подоланим подати пільгу зможеш,
	як ти не раз давав... На бойовиську
	не всі ж померли, ранених багато...
	поможеш їм одужати, то, може,
	колись там... знов зібравшися до бою,
	вони тебе згадають добрим словом...
	а як і ні — не жалуй, що поміг.
	(Сидять який час мовчки, обнявшись).
Степан (підводиться і подає Оксані руку)
	Ходім, я заведу тебе до хати.
	Бач, сонце вже навзаході.
Оксана
	Ходім.
	(Спираючись на руку Степанову, іде до будинку.
	Не доходячи рундука, спиняється і обертається,
	дивлячись на західнє сонце, що вже зникає за обрієм).
	Добраніч, сонечко! Ідеш на захід...
	Ти бачиш Україну — привітай!