Архип Тесленко

В тюрмі

А де ж чумарка синя, сорочка цяцькована?! Значить... то тільки сон був! Як же це так! Ех! — зітхнув. — І то ж люде! Ні скривдив нікого, ні вкрав нічого нігде, а от... сиди у такому. Що, якби це його так Марусина побачила!.. Марусина... Щебетав соловейко, зорі мигали, вітерець пахучий шарудів вишеньками, і він... так з нею голубивсь тоді. Ще ж так недавно! Збирався до неї старіст засилать, жить, хазяйнувать з нею... Ех, дівчино люба, хороша! Поткнись до тебе тепер. Що тепер твій батько, темний прибічник багатирський, заспіває йому? «Острожник», — скаже. А все багатирі. Що тільки ж і того, що посперечався з ними. Та ні. Позахоплювали землі по півсвіта, позажирали усе і тепер... «Не смей!»... Зорюють он толоку вони, огороджуються... Нігде і скотини попасти чоловікові бідному. Ех!» — почухавсь. Позирнув на вікно: так уже світло в йому. Це вже там сонечко зійшло, люде це там як вештаються! Стиснув зубами, одсунув свій матрац од стіни трохи, поклав там пайки, — стола нема, — ліг. Тарканів-тарканів поз стіну ту. Далі лежав Максюта Сашко, «фартовий». Такий: у бачках, білявенький, худенький, очі швидкі. Потім — циган Кроль, чорний, кучерявий, з борідкою, «блатним» себе зве. І поз другу стіну, обдерту, цвілу, лежав Яків Бровко, блідий собі чоловічок, русявий. Не вспів ще Омелько натягти «одіяло» на себе, як знов забряжчали ключі.

— Встать! — десь гукає діжурний.

— Здорово! — чуть, хрипить старший.

— Здравія желаєм! — гукають йому.

Надійшла черга й до наших хлопців, посхоплювались, враз руки «по швам», стоять вряд. Поздоровкалась до їх пика з вусищами, надряпала «4» на дощечці, далі пішла.

Згортають матраци, вмиваються над діл з чашечок.

— Ну, ето пошла скучіще уже, — позіхає Сашко. — Уночі хоч не так воля кортить.

Омелько:

— Еге. Або хоч сон який присниться тобі. — Помовчав. — Ех! — чухається. — Ну й снилося ж оце мені!.. От! — Усміхнувсь. — Дівчина снилась.

— Да, — оскирнувся Сашко. — Снілась і мнє нонче маруха. Сьо-то ніби мнє, про барахло тощо зразу, — барахольщіца сама, — далі сідім і етак... ех, чорт возьмі, только сном і жівьош!

Бровко втирається «одіялом».

— А мені воли снились, — обізвався.

— Щаслівой... На волю підеш, — Сашко йому.

— А воли — воля, — всміхається Бровко. — Повинен би суд оправдать, значить, мене... Бо й справді: пухнемо з голоду я, діти, жінка. Кланяюсь-кланяюсь жлобам: хоч на раз спекти борошенця мені... Ні. Ну, сам... хе-хе!

Циган так заздро подививсь на Бровка.

— Еге, на волю... а я... — сів на матраці згорнутому, — мені, парінь, клюква снилась. Наллють, знаю. А проте... брешуть вони... до жлобів робіть не піду і сідать на скамейкі не кину.

— Молодець, циган, — ляпає Сашко по спині його. — А признайсь, — питає, — багато вже скамейок перетягав за свой вєк?

— Ого! — реготить циган. — Дай бог здоров'я стільки.

— Ти приставай, брат, у скокарі, как я вот. То лі дєло! Пошевелівай сібє в городу з шпалєром.

Дивиться Омелько на Сашка, на цигана. Скамейки... шпалєр...

— Про віщо це вони? — питає в Бровка.

— Хе-хе! — реготить той. — Ти й не знаєш? Що то значить новак. Це по-фартовому так. Навчивсь уже й я так за шість місяців ось... Хе-хе! От слухай: шпалєр — лівольвер тобі; скамейка — кінь; клюква — церква.

Одчиняється камера. Діжурний:

— Ану, виносі матраси, на оправку іді, бері швабру, скорєй!

Роз'ялозили хлопці бруд шваброю в камері, — смердить, страх. Набрали окропу, заварили цикорії, сидять над нею на нарах. Сашко й циган то на сахар Омельків, то один на одного так позирають. У їх нема й грудочки, а в Омелька... бере з ворочка, кусає. Кашлянув Сашко, оскирнувсь до цигана, далі:

— Сідєл з нами как-то мужік одін. От їщо жлоб! Фраїр настоящий. Приїжджають на свіданіє до ніво, пирогів, хліба привозять йому і нікогда он тібє первий не дасть. Ну, і було же йому! Заберьом бувало усьо у ніво, а самого... под нари. — Моргає до цигана, показує йому на сахар Омельків.

Дивиться Омелько на їх.

«Так от напасть, — думає. — Сахарю в ворочку з пів-хунта всього, сидіть хто його зна поки, а не дай їм — і мені те, чого доброго, буде. От аріяки такі...» Розгортає ворочок. — Беріть, братця, — всміхається.

Ламають хліб, «чаюють». Чаює й Бровко: солі дрібочок кусає.

— Вот і бачу, что человєк, — оскиряється Сашко до Омелька. — Єсть — бері. Вєрно. Так і нада. А то... Жалко, что я тоді зовсім не пришив того гада. Сідєл он, сказують, за то, що вора побив. Ну, не знав я цього. Мало сидів, сука, і дуріл всьо.

Попили «чай».

— Що ж тепер? — потягається Сашко. — Покуріть би.

— Егє, — тре долоні циган. — Якби сєно оце.

— Да-а, — чвиркнув Сашко. — На прогулку підем, вистрєліть у політікі нада. — Пройшовсь сюди-туди, од нар до дверей, постояв, далі: — А тепер... що ж... Ложісь, брат, — до хлопців. Простилає бушлат на нарах, лягає.

— Чі ложісь, то й ложісь, — оскирнувсь циган. Кинув бушлат, ліг і собі. Омелько з Яковом походили трохи по камері, тісно, покрутились тільки, теж полягали. Тихо.

— Оце, якби хоч казки якої... — обізвавсь згодом Омелько.