Архип Тесленко

В тюрмі

— Куріть хочеться, брат, — чвиркнув Сашко. Помовчав. — Полуціган, може, в тебе хоч потерть є яка?

— Чудак, батя. Ось у самого котиться слина.

— Ан-ан що павук виробляє! — показує на стелю Бровко.

Мовчать.

— Ну, такі ж і барішня ота політічіська гарна! — оскиряється циган. — Гуляєш, а вона так дивиться на тебе в вікно, так дивиться... Очі... ах! — цмокнув, погладжує вуси.

— Ех, — чухається Омелько. — Хоч би заснуть, та ще щоб приснилось таке!

Знов тихо.

Сашко:

— А встань, Бровко, подивись: яка камера гуляє. Скоро черга до нас?

Підвівсь той до вікна.

— У... ще тільки друга.

— Ху ти... в закон, вєру!.. — вилаявсь Сашко. Повертається на другий бік. — Та хоч би, суки, матраців не одбирали на день.

Увіходять хлопці з прогулки сумні такі, особливо Сашко. Замкнув діжурний камеру, і він:

— Покурім чорта з два, — до цигана почав. — І то ж... а їщо блатной он, скамєєчнік. Кінулі тібє, ну і хапай.

— Еге, хапай, — виміряється циган, — як я: хіп!.. а тут: «што? подай сюди», — масалка.

— По-о-дяй сюди! — кривить Сашко цигана. — От їщо... бароха. Тобі було б... е... — махнув рукою, — шмари беззубої не стоїш.

Сопе, ходить по камері. Циган стоїть, усміхається.

— Не журісь, брат, батя, — почав. — Буде черв'ячка заморіть.

Зупинився Сашко.

— А хіба... такі єсть сєно?

— Парінь, бичків наполов за сортіром. — Витягає аж цілих три з пазухи. — А щьо, дивись, які повні.

Повеселішав Сашко.

— Давай огню, — усміхнувсь. — Де пувічка? Сейчас викрешем. — Кинувсь до вікна. — А ви бері книжку... де книжка?.. робі папіросу.

Ухопив Бровко якесь житіє на нарах в кутку, одриває на цигарку з його.

Циган: «Мі, цігани, добрі люде: щьо побачим, наше буде, гоп, туля-ля!» — підстрибнув, давай танцювать.

— Ти, хурделе-бателе! — Сашко до його. — Почують, то... знов закурім. — Довбеться під шибкою в рямцях. — Што за чорт? де пувичка? Я сюди її клав.

В коридорі щось кашлянуло, затупало. Зскочив Сашко од вікна.

— А ви зачєм табак уголовним з окон бросаете? — почувся голос старшого од політичної камери. — Вам самім по болєзні куріть разрєшено, а ви... Смотрітє: у нас ні гдє-нібудь... Запретім і вам куреніє, жалєйсь тогда на нас — Іде коридором. — А ви, діжурний... Смотрєть лучше нада за німі. А то... пошлі вось тє на прогулку, я туда, і... пувічка стальная у ніх. Чья ето пувічка? — захрипів у прозурку до хлопців. — Сказивай!.. А ти, морда циганська, зачем у тєх под окнамі лазіш?.. Смотрі... ти нарвешся у меня... — Повернувсь до діжурного: — Смотрітє мнє: без прогулкі і без кіп'ятку до завтра ету камеру й ту.

Дивляться хлопці. Сашко побілів-побілів.

— Так от, гади! — прошепотів.

Пообідали. Брудне щось, брудне їли: з напівгнилою картопелькою щось, з бур'яном якимсь, з комахами, крильцями; чи юшка, чи борщ — і самі не знають. Була й каша: таке мутне, гливке, слизяве щось. Виставили в коридор бачок жерстяний, на «оправку» сходили. Що ж тепер? Дехто по камері плутається, дехто сидить. Омелько стоїть, нюхає бур'янинку якусь, надворі під мурами вирвав.

— А что єслі б заснуть, — починає Сашко, — чи не скорєй би день прошол. — Простилає бушлат. — Ех ти, лежня панська, жість меркотанська. — Ліг, за ним і інші.

— Чорта з два заснеш, — перекидається циган, — як тільки те й робим, щьо лежімо.

— Еге, — чухається Бровко, — ось, єй-бо, так уже пооблежував боки.

Припікає сонце в мури і в одчинене вікно так уже паше. Вітерець ні подихне в камеру. Камера манюсюсінька, колись була одиночкою. Страх парко. Розігрівся бруд і ще дужче смердить.

— Та й скупалося б оце, матері його ковінька!

— Еге, — позіхає Бровко. — Лежу й бачу неначе: вода чиста-чиста... Латаття... рибка на дні.

— Ех, — обізвався Омелько. — Це в селі у нас... рай. Річка, верби, лука... Підеш було... от!.. — тулить бур'янинку до пики. Помовчав. — А що, як, бува, і довго сидіть отак прийдеться?! Подать би прошеніє куди.

Бровко:

— До прокурора якби: судить швидче нехай.

— П-і-ішли вони!.. — огризнувся Сашко. — Подавав я уже, і ось... півтора годи суда жду.

— Півтора годи! — здивувався Омелько. — Оце так у тюрмі?.. Ой-йо-йо!.. — Подививсь на Сашка так злякано. — Та це й мені... так?!

Мовчать усі.

Омелько:

— А там ще як суд прижарить... от!.. ех!.. — повернувсь на другий бік, нічого.

— Ху ти... в вєру, жість!.. — лається Сашко. — Аж дух запирає. — Взяв бушлат, перейшов додолу.

Омелько:

— А як це там на волі людім?

— Пішли вони, гади! — прошипів Сашко.

— Добре срочним, — позіхає циган. — Пускають на роботу їх... побуде на волі він... покурить... Добро! А вже нам, слєдственним...