Архип Тесленко

В тюрмі

— Ну я, матері його ніколи, — потягається циган, — щьо-щьо, а в того, щьо оце засипав мене, до цурки заберу скамейки. До-о-брі скамейки у його! Наберу сармаку, парінь. — Помовчав. — А в вас там у селі є добрі скамейки? — почав до Омелька.

— О, чому ні! — той йому. — Там і в тих, що оце й я сиджу через їх... до-о-брі, як змії.

— От і гаразд, — оскирнувсь циган. — Вийдем на волю, приїду в гості до тебе, раздєлаєм. Ти тябричив скамейки коли?

— Ні, — всміхнувся Омелько.

— Ну, то тепер дурень будеш, як і дивитимешся на їх. Ха-а-рошоє дєло. Стяпав — ньо!.. Па-а-ньос! Тільки здать треба уміть. Ну, та я ось тобі. Давай тільки.

Всміхається Омелько.

Циган:

— Вєрно. — Підвівся. — А щьо ж! Бери в гадів. Сармак буде у тебе — гроші сармак. Будем кубрячіть. І Бровко ось. Я й його зблатував.

— Хе-хе! — реготить Бровко. — Тепер і я, парень, блатний. Поняв діло в тюрмі. А то... Хе-хе!.. Ходжу було, кланяюсь жлобам; дудки тепер... Бери, крадь, болш нічіво.

Сашко:

— Вєрно, хвалю.

— Хе-хе!.. Тоді не кажіть, що тільки місце займаю в тюрмі.

— Только... скокарь как-то тово. Шпалєр у тебя, перо... знаєш, перо что? — до Омелька Сашко. — Нож. Всаділ сукє в бок, как шухар розпочньот, за сармак і до свіданія. А чіво ж!.. Жівут... жіві й ти. Б'ют, бєй і ти. А нєт... не жіві. Свєт уж таков.

Омелько:

— Ну, вже що-що, — почав, — а натичкою й я провалю комусь голову. — Помовчав. — Не побоюсь і гріха.

— Что, что? — Сашко до Омелька. Подививсь на його так грізно, далі: — Пошол ти в свєт!.. От єщо жлоб! В грєх вєруєть он.

— Хе-хе! — реготить Бровко. Підводиться. — То все, парень, жлоби повидумували. Нікакого греха. Хе-хе! Посидь довше в тюрмі, усьо взнаєш.

Дивиться Омелько.

Червоніють шибки од заходу.

— Становісь на повєрку! — гукає в коридорі діжурний. На сей раз з старшим уже всі надзирателі ходять. Стукають в грати, довбуться в матрацах, сіпають хлопців, рубці щупають їм. Кончилась «повєрка». Порозгортали хлопці матраци, до повірки цього не можна робить, сидять на їх, вечеряють. Скоринки з пайок, такі в попелі, з висівками, — гризуть.

— І то ж... ковбаса, — Сашко до цигана, — шлі за матрацами, он до політікі заглядав у прозурку, не вистрілив хлєба. Вчерась у ніх на свіданії билі, стало бить єсть.

— Вистрілиш чорта, як ось і так по харі заїхав мент.

Бровко:

— Хай ось у неділю... до нас на свіданіє приїде хто, може.

— Какой чорт, — чвиркнув Сашко. — Ось сколько сідім, наєзділі?.. — Помовчав. — Та хоть би ко мнє хто прієхал, маруха хоть би... Нікто і глаз не покажет. Ну, суки, вийду, покажу, як по свіданіях єздіть.

Смеркло. На вікні блимає лампочка, засвітив у прозурку діжурний. Блощиці, що вдень по щілинах сиділи, тепер так і ганяють по матрацах, по стінах, по хлопцях. І яких тільки немає: і малі, й великі; і бурі, й червоні. Пухирів уже, пухирів у кожного, неначе кропивою пожалив хто, і на шиї, і скрізь. А таркани пішли шарудіть! Стоноги теж пішли пастись. Сморід, парко.

Ходить Сашко по камері, лається. Омелько закачав рукав, стоїть, чухається. Ті два блощиць давлять. Воняють страх.

— А тсс! — засикав Омелько.

Щось десь, на тім світі неначе, не то заграло, не то заспівало. Скочив Омелько на нари, у вікно прислухаться давай. «Садок вишневий коло хати...» — співають десь там між хатками; так гарно: тоненько й товстенько, видно, хлопці й дівчата. Та й гарно ж... Аж чуб угору стає. А ніч!.. така місячна, тиха... Хатки, вишеньки так он бовваніють у сяйві. І пахне сіном, пахне.

— Ех, — чухається Омелько. — «Вишневий»... «коло хати»... О, вже: «...розмовляла дівчинонька, з козаченьком стоя»... — співають. Справді... Розмовляла... І він ось ще так недавно розмовляв з... Марусиною... З ким це вона тепер розмовляє?.. Мила, люба дівчина, квіточка чорнобровенька!.. Це там біля неї колодка під лісою, помережані тіні розкидала верба, сидять це там: вона у керсеті, хусточкою білою зап'ята, Олена, Палажка, хлопці... розмовляють... А він... Так щось удавило його, і він: «Нащо мені чорні брови, нащо карі очі...» — почав потихеньку і так дрижаче.

— Ти, слиш! — почулось знадвору. — Морда рештанська, чіво у окна? Стрелять буду!

Зіскочив Омелько додолу.

— У, бий, ріж, вєрно!.. — прошепотів. Щось загрюкотіло в коридорі, затупало.

— О, рятуйте! — почулось.

— А тсс! — Сашко до хлопців. Підбіг до прозурки. — Когось б'ють уже суки.

— О, о!.. — прискає, чуть.

— Б'ють, суки, і рот затуляють. — Побілів Сашко, побілів.

— Ага, отето тібє до окна, до окна!.. Сперечаться з діжурним... — бух, бух! — чується.

— В карцер, в карцер його! — чуть старшого. — До окна нужно єму! Сволоч!.. Да єщо когда поверка прошла!.. Лежи не шевелісь!

— Та є бог!.. Де той бог? — тремтить Бровко.

— Так от... в закон, вєру, в бога, в Христа!.. — скреготить зубами Сашко.

— У, в закон, вєру! — вилаявсь і Омелько вже так. Дрижить увесь, дрижить. — Ну, — скреготить, — коли б на волю, дістаю лів... чи то пак шпалєр, перо і... у!.. гадів. Чи пропадать тоді, то й пропадать: арештант, острожник — однаково. — Почервонів.

Сашко:

— Дай руку, товаріщ.

— «Ой летіла горлиця через са-ад!..» — чується звідтіль, з-за вікна.