Архип Тесленко

На чужині

— Здрастуйте, — всміхнувся до їх. Положив свій клунок скраю на нарах. — Ну й народу ж! — почав. — Смотрю, смотрю своїх... Ху! — Вийняв платочок, утирає лоба.

Дивляться на його.

— Здесь, товарищ, занято, — обізвався до його один у зеленій блузці. — Идите туда вон, — до стовпа показує. — Там ваши... хохлы-то.

Всміхнувся Троянда якось так ніяково. Помовчав, далі:

— То есть... — зашарівсь, — из чего вы взяли, что я хохол?

— А вот и выговор-то у вас... заметно, товарищ.

Похнюпивсь Троянда, посунув назад. «Ваши хохлы-то...» Хм-хм!

Ось і дядьки.

— Здрастуйте! — всміхнувся до їх винувато-винувато якось. Тут чоловік один у вишитій сорочці, з вусами вниз:

— Здрастуйте, товаришу! — так ласкаво до його. — Земляк, здається?

— Атож... полтавський.

— Та це місця не знайдете? Ми київські. Давайте ваше збіжжя сюди. Посуньсь, хлопці... Сідайте. Як можна! Свій брат... Так гарно, як з свого краю чоловіка здибаєш тут. Ми це вже по два тижні сидимо оце так між чужинцями. Скучили страх.

Сидить Троянда на свитці, чиїйсь.

— А звісно... — всміхається. — Якби хоч вас більше тут.

— Є тут і більше нас... земляків, — чоловік йому. — Телеграфісти, конторщики... Теж з України, та...

— Що «та»?

— Бог з ними. Ухиляються од нас... Цураються свого. Отам вони. — Чоловік показав головою назад до вікна. Виглянув Троянда з-за нар, сидять на клунках, під вікном в піджаках з кантами, в блузках, теж долі і теж мовчки собі.

— Бачте як: і вони витирають цемент, і ми. Де купи держаться, ті на нарах собі, а ми... пасемо задньої. Виходили тут латиші на етап, черга нам на нари була, так... що ж?.. несила. Поляки захопили. На-арод!.. Не нас, українців.

Дивиться Троянда на дядька: «з України...», «українців».

— Ви українець, здається, еге? — питає його.

Дядько подививсь на Троянду. Всміхнувсь.

— А ви ж думали хто? — почав. — Українець, звісно. Я, цей, той, — показує на дядьків, — усі ми українці. То поляки, то грузини, то руські, ми українці. Як же! А ви хіба... — знов усміхнувсь, — хіба ні?

Почервонів Троянда.

— Та це я... це я так, між іншим, — замимрив.

Схитнув дядько головою, почухав потилицю, потім:

— Звісно, багато є, що... чи не розуміють, чи не визнають себе. Як от і ті телеграфісти. Попоспорив учора я з ними. «Хто ви?» — питаю в одного. «Чоловік», — каже. «Чоловік то чоловік, — кажу, — а все ж... чого ви, — кажу, — відрізняєтесь так ось хоч би од грузина, татарина, руського... мовою, вдачею, обличчям, усім?.. Значить, ви є щось окреме од їх, і своє щось є у вас».

— Здорово ви, — оскирнувся Троянда до дядька. — Ви, мабуть, знакомі були з кимсь таким?

— Еге, — всміхнувсь дядько. — Студент такий є там у нас. Душа-чоловік. Як почне було розказувать тобі, слухав би й ніч. Книжок українських, газет читать було дає. Виписувать і сам став я потім. Читаю собі було людім... За це мене найбільш і на заслання провадять. Повчить он хотять... Ні, то не воно! — схитнув головою дядько, помовчав, далі так з придавом:

— Перевертнем н-не зроблять мене, н-ні...

Мовчить Троянда.

«От і дядько, — думає. — І піди ти з ним... ось хоч і мені... Хм-хм!.. «Україна»... «щось окреме»... «своє щось»... Як так? — думає. — Скінчив ось семінарію вчительську, учителював з год ось уже, а про це... хто він, що він? — і не думав. Знав: Малоросія, малороси, а далі... Хм-хм!.. «Україна»... «українці»... Так і в піснях є, а він... як-таки так? усе вважав, що українець — це українофіл, партієць якийсь».

— Ні. То не воно, — балакає дядько. — Як можна довести мені, що мене нема, що я не Микола Остапенко, коли я є, коли я Микола, коли я ним родився, ним і почуваю себе? — Помовчав, далі так з серцем: — І то ж... скажіть на милость божу... і є ж люде: ні риба ні м'ясо. Взяло собі в голову хтозна-що та й... чваниться, цурається свого... ось то я не я... Хоч і ті телеграфісти. Бачте: чого їм ото сидіть так далеко од нас?

Позирнув ще раз Троянда на телеграфістів тих.

«А й справді, — думає, — чого їм ото чваниться так, цураться свого?.. Пики! Маніжаться вони... Тьху!» — І тут Троянда закусив губу: соромно, досадно й на себе вмить стало йому. «Чи сидів би й він між дядьками оце, — промайнуло у його, — якби там між руськими тими знайшлось було місце йому?! Скотина чоловік!»

Довгенько довелося Троянді сидіть у Москві. Лютував тиф у пересильних: ярославській, вологодській, і етап на північ затримували. Так він привик за цей час до дядька того, що аж сльози йому заблищали на очіх, як виходив той у Вологодську і розлучались вони. Було слухає його, дивиться на його, і своє, рідне, — люде, мова, садочки, хатки, — так і стоїть перед ним.