Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Архип Тесленко

На чужині

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Твори українських письменників
Леся УкраїнкаМаруся ЧурайОлег ОльжичОлександр ОлесьОлена ПчілкаОлійник Б. І.Павличко Д. В.Панас МирнийПетренко М. М.Плужник Є. П.Рильський М. Т.Руданський С. В.Самійленко В. І.Самчук У. О.Свідзинський В. Ю.Семенко М. В.Симоненко В. А.Сковорода Г. С.Сосюра В. М.Старицький М. П.Стельмах М. П.Стефаник В. С.Стус В. С.Теліга О. І.Тесленко А. Ю.Тичина П. Г.Тютюнник Гр. М.Франко І. Я.Хвильовий М. Г.Шевченко Т. Г.Яновський Ю. І.
* * *

Минуло скільки часу, і став Троянда у Вятській губерні, куди й засилали його. Сонце було під обіди уже. Провадили з поліції: його, естонця одного і ще поляків чоловіка з декілько на «распоряженіє» станового одного, щось верстов за півтораста од города. Ішли пішки: і стражники з рушницями, й засланці; тільки збіжжя підвода везла.

Малюнки усе такі не рідні Троянді, чужі. Річка якась ось іде попід городом. Ні лепехи над нею, ні верб. І сама якась така холодна, свинцова. Через міст перейшли. Лука. Вогко, грузько на їй. Квіточки рябіють так неяскраво. Та й навкруги тьмяно, сіро. І сонце, здається, світить не так. І з другого боку, здається. Сосни стирчать там он і там, берези біліють. Корови пасуться. Які! Безрогі, невеличкі якісь. На шиї в кожної дзвінок теліпається, кухоль неначе, бевкає у чавун не в чавун, — дико, по-чужому якось.

— Как зайдот скотин в лес, чтоб біло где слушать, — пояснює товаришам естонець, молодий, здоровий хлопчина, що був уже раз тут, та втік.

Збоку і ліс пішов далеко-далеко кудись, тільки синіє. В ліву руч поле, одгороджене од луки і од лісу жердками. Ворота з дрючків. Увійшли в їх. Люде в синьому, в лаптях ворочаються ось тут і там: жнуть жито. Дивиться Троянда. Кінець августа вже, а в їх ще тільки жнуть. Хм!

Далі ось жнуть не жито вже, а щось... овес. Так от! І овес жнуть. А там, на Вкраїні, косять його.

До межі якоїсь дійшли. Що таке? Дві молодиці в рябому попригинались в траві, махають кісками якимись то на сей бік, то на той. Кіски такі невеличкі, горбаті! Хм! Цебто косять тут так!.. Ех, не Україна, ні. А полукіпки які ось! Гострячки. Снопів скільки ставмо стоїть, а один зверху сидить. І як вони звуться: «суслони», — каже естонець. А он далі, до лісу туди, стоять снопи, на жердки понанизувані.

— Щоб доспівало, — розказує Троянді естонець.

Хутірець... куди, зовсім не український. Ліс і ліс он пішов, а він стоїть, не поринає у зелені... голий, сумний, жердками теж обгороджений. І зветься: «починок».

Улиця. Ізби по цей бік і по той, на улицю вікнами. Дрова, тріски лежать попід ізбами, де-де спориш зеленіє. Визирають із вікон баби, дітвора.

— Полікани, полікани! — чуть, гомонять.

Доходять напроти їх «полікани», зачиняють вони вікна, ховаються. Пригріває сонце, робиться душно. Тихо-тихо в повітрі. Мухи, метелики сновигають, сонні неначе.

Підходить до вікна один з стражників, повний, присадкуватий, стукає в рямця.

— Ану, бабка, слышь-ко, напой-ка на-а-с!

Висувається луб'янка в вікно.

— Пей-но, паря-а, — бабка йому. Балакають якось так швидко, кінець протягають. Напились стражники, засланці беруть. Бере і Троянда. Таке щось: сировець не сировець, мутне щось, з шумою. І таке: соломинка плаває у йому, тарканець невеличкий чорніє.

— Брага, — всміхається естонець.

Гай он за починком синіє. Зовсім гай український. І прогалявинами починається, здається, такими. І дерево неначе таке. Кущі зразу розлогі якісь... чи не калина? А то он ще кучерявеньке щось пішло латкою, — чи не вишник?.. Ану-ну... Підходять. Не калина й не вишник. Листячко, як голки, на тому й на тому... Не Вкраїна, ні.

Ліс. Сосна, піхта, ялина. Не шепоче, не шелестить, а шумить незнайомо, дико якось. І дьогтем страх тхне. Ожина понад дорогою пішла ось. Якийсь бур'янець червоненький. Пеньки он стирчать чоловікові в пояс, рубано так.


* * *

Дійшли до другого починка. Сонце за півдня вже. Час одпочить, попоїсти. Підійшли до колодок під однією ізбою, зробили «прівал». «Що ж їсти?» — міркують засланці. Чотири дні їм призначено до станового йти і на цей час видано в поліції кожному на сутки по гривенику. Заходили в чайну в городі, і в їх цих грошей мало й зісталось уже. Платили й за стражників, щоб, мовляв естонець, дорогою не так уїдали. Що ж робить тепер? Просить по дворіх іти порішили. Позмагалися стражники, що он не можна так відпускать засланців од себе, начальство взнає, та й — знайте добрість нашу — відпустили-таки. Пішло чоловік з декілька — цей сюди, той туди. Пішов і Троянда. Увіходить у хвіртку одну. Не садочок коло хати, ні. Повітки, сміття, колодки. Східці дерев'яні у сіни. Зійшов. Якесь ганчір'я по сінях лежить порозкидане, смушки якісь, куль соломи. Мішок з чимсь стоїть під стіною. Одчинив двері в ізбу. Так і тхнуло на його кислятинням якимсь. Прихиливсь, щоб головою об одвірок не вдариться, — двері низенькі, поріг високий, — ввійшов. Чорно-чорно в ізбі. Долі перед ними бабуся сидить, молотить качалкою щось, рижій, здається... в хаті! Так от! Коло столу на лаві дід сидить, сивий, тонкий, лапті плете, протягає лики то сюди, то туди.