Архип Тесленко

На чужині

— Здравствуйте! — всміхнувся [Троянда]. Так дивляться на його. Стоїть, дивиться й він. Піл над ним зразу під стелею. Стіни, стеля... не вкраїнські, ні. Не біліє крейда на їх, рушники не рябіють. І васильки, гвоздики не стримлять за образами, за сволоком. Павутина скрізь, курява.

— Что-й-но, паря-а? — обізвався дід до його.

— М-м... Нельзя ли бы у вас... тот... попросить хлебца кусочек?

Помовчав дід, далі:

— Да и переходит много-то вас, поликанов-то энтих. Крещеный-то-о?

— Крещеный, конечно.

Підійшов дід до столу, одрізав скибочку, дає Троянді. Скибочка така з остюками.

— А чей будешь-но-о? — питає далі його.

Дивиться Троянда: «Що значить «чей»? — думає.

— Откуль, из каких будешь-то? — перепитує дід.

— Из русских, — всміхається Троянда.

Дід так недовірливо подивився на його.

— Ну, нет, паря, — промовив.

«Нет, паря»... Хм-хм!.. Таки українець Троянда!

«Настріляли клинців» хлопці, купили молока дві кринки, посідали. Посідали й стражники з ними, хоча їх не дуже й прохали.

Дві вівці ось дівчинка гонить, такі: безхвості обидві. Ось жита снопів скільки везе молодиця. І як! Не на возі везе, а на якихсь полозках. Сама на коні верхи сидить. Яке ж таки й не українське усе!

Знов ліс, і ліс неабиякий. Те росте гіллясте, високе, а те впало поруч та так і лежить, сіре, сухе. А як позпліталося усе! Бур'ян якийсь кучерявий; молоденька ялина; кущики якісь стрибулькуваті, ягідки червоненькі на їх... Нетрі такі...

— Здесь и медведи есть, — балакають стражники. — Корову на той неделе зарезали-то в починке вон там.

Аж увечері ліс почав рідшать. Засіріли ізби в прогалявину. Чуть стало щось... співа... Так. Співи чоловічі й жіночі. Чи не хлопці в чумарках, не дівчата в керсетах співають це там? Похнюпивсь Троянда, приплющив очі, і ввижається йому: тополі. Захід жевріє за ними. Улиця. Біліють хатки за острішками; яблука, груші жовтіють. Місяченько з-за садка он там підіймається. Ідуть це там вони... оченята карі, вусики чорні, граблі на плечіх несуть, співають «Ой по горі, по горі...» Підняв голову. Нічого, нічого того. Улиця одноманітна, сіра. Захід, правда, жевріє, підіймається й місяченько, та не за тополями стрункими, білими, не за садком кучерявим, зеленим, а за низкою ізб чорних, за лісом синім, страшним. Ось ідуть і ті, що й співають. Справді: хлопці й дівчата, тільки... не ті й не такі. В лаптях усі, в курточках усі сірих якихсь без зборів. Заступи на плечіх несуть і співають не «Ой по горі», а щось... «бен-бен»... так дико, з скигленням якимсь.

— Вотяки, — до Троянди естонець.

Дивиться Троянда на вотячок-дівчат. Біляві самі, очі сірі здебільшого і в іншої вузенькі такі.

Ех, оченята карі, українські оченята! — хитає головою Троянда. У його Галі, любої Галі, такі вони чудові, палкі. А бровенята у неї! Чорнесенькі, шовковенькі. Це вже вона заняття швидко в школі почне. Ех, мила, кохана вкраїночка! Як надіне було вона керсет плисовий, намисто, стьожки і... «А ти, милий, чорнобривий, присунься ще ближче», — заспіває йому. Ех! А як було гуляють вони. Соловейко... місяченько... гай... верби... калинонька... Немає, немає того тут.

А ось... що це ще?.. Через улицю жінка іде, в синьому вся, лице таке худе, зморщене в неї, несе щось за спиною обіп'яте, за шию почеплене.

— Вотячка. Дитину в колисці несе, — естонець Троянді.

— Не Україна.

Холодно, свіжо зробилось надворі. Морозець набирався назавтра.

Суворий край таки!.. Де-не-де стирчить по вгородах картопелька, та й та вже повішала листя, дарма що ще літо не кончилось...

Годі вже далі іти. Зайшли хлопці по ізбах просить на вечерю собі. Світить починали уже. Увійде в ізбу Троянда куди — якийсь поставець стоїть коло столу. У йому застромлена березова тріска горить. Біля його вотяк худий, суворий, на колінах стоїть, ще трісочок коле з дровини. Кепсько балака по-руському. На ослінчику вотячка сидить, розмотує лапті собі і очима так здавлює, — хворі. Тісно в хаті, сморід, чадно, поночі. Світло — тріска курить.

Впрохались ночувать до руських одних. Насилу впрохались. Усе то до старости справляють, то сяк-так одмагаються. Аж поки стражники не стали доказувать, що вони — начальство: мають право зайти й ночувать.

Сидять долі на збіжжі, вечеряють. Усі вмісті: і засланці, і стражники. З стелі над ними висить лампа, горить. По долу коло їх лазять блощиці, діл дощаний чорний. По щілинах на стінах таркани шарудять. Сім'я невеличка: чоловік, жінка та ще дитинка. Лежить манюсіньке в колисці, всміхається. Колиска до кінця жердки причеплена. А жердка з-за сволоку стирчить над те місце, де піл в українській хаті. Хитає жердку молодиця то вгору, то вниз. Торкає за щічки дитинку, цілує її.