Реклама на сайте Связаться с нами
Твори українських письменників

Григір Тютюнник

Житіє Артема Безвіконного

На главную
Твори українських письменників
Життя і творчість українських письменників
Скорочені твори українських письменників
Творчість Григора Тютюнника

Неподалік, дворів за чотири, стояв Кримпоха, він мовби закам'янів з велосипедом у руках, витягся в струну і закам'янів. Од його вух, що враз виросли і подалися вперед — одне до Оксьонової, друге до Артемової хати — ішли хвилі, як від радара, і лоскотали Артемові щетину на щоках. Артем пошкріб її п'ятірнею — лоскотати перестало: то означало, що Кримпоха одвернувся, скочив на велосипед і подався через місток до центру села, де клуб, магазин, сільрада, колгоспна контора — де люди і влада.

Оксьонша бігла попереду, Артем чимчикував слідом, скорчивши пальці на ногах, щоб не підсковзнутися, і якби хтось чужий, приїжджий, побачив його сліди на вологій землі, то подумав би, що саме тут, у цьому селі, живе ота снігова людина, яку так давно шукають у Гімалаях...

Оксьонша боялася першою увійти в сіни, ждала Артема. А він непоспіхом обчовгав ноги об драний лантух на ґанку і лише тоді ступив через поріг.

Ляда на горище була відчинена, чорний морок стояв у квадратному отворі, і з нього пахло підопрілими кукурудзяними качанами, мишами, перележаним сіном. Артем задер голову до тих пахощів — шапка його під підборіддям була застебнута великою англійською шпилькою — і сказав не лагідно і не сердито, а просто:

— Злазь уже, Оксьоне... Та поснідаєш, синко. Бо голодному спересердя можна й порішитися!

— Це ви, дядьку Артеме? — почулося з горища глухо, видно, з-за комина, де Оксьон любив вішатися: на першій від комина бантині.

Потім заторготіли кукурудзяні качани під Оксьоновими ногами, чутно було, як він глибоко й полегшено зітхнув, Оксьонша знову тихенько заплакала — на радощах, а Артем затягнувся цигаркою, і в сінях одразу стало повно диму.

Оксьон спустив з горища на мотузку вішальницькому повне відро обім'ятої вже кукурудзи курям і сам зліз, обережно намацуючи ногами щаблі у драбині. Він поздоровкався з Артемом за руку, але очей на нього не звів — зобижені були ті очі і вид зобижений, як у дитини, якій наскубли вуха. Гарний був на вроду Оксьон: ставний, дужий у плечах, шия молода і туга, брови круто вигнуті, вуса чепурні, вниз причесані... Оксьонша дивилася на нього побожно-закоханими очима.

— Якщо снідать, то й снідать, — сказав Оксьон, змотуючи через лікоть мотузку. — Заходьте, дядьку, в хату.

Артем ще раз почовгав ноги об сінешню долівку, вивертаючи ступню так, щоб і по боках грязючка обчистилась, підождав, доки увійдуть до хати господарі, аж тоді й сам увійшов.

— Здрастуйте ще і в хаті, — мовив він, чмокнувши товстими губами, і сів на стілець коло порога. У чужих людей Артем завжди сідав коло порога, трохи прочиняв двері, щоб не закурити всю хату з одної затяжки. Він не розпитував Оксьона, як та чого, з якої напасті, а лише розстебнув шпильку під підборіддям, зняв шапку і поклав її на коліна. Сидів сивий, як лунь, і закручував нову цигарку.

Снідати він одмовився, хоч на столі вже щось парувало і пахло смачно, і пляшечку Оксьонша уже пристаралася й поставила посеред страв, припрошуючи Артема разом з Оксьоном "переснідати гаряченьким".

— Спасибі, я вже поснідав, — одказав Артем, прикуривши цигарку з пригорщі. — Хлібинку хліба з чаєм улолокав.

— Та хіба ж то снідання — хліб та вода! — подивувалася Оксьонша.

— Чого — вода? Я люблю, щоб чай солодкий був, — одказав Артем. — Хотів і другу хлібинку почати, та, думаю, хай на обід... — І затягався цигаркою глибоко, лоскотав теплим димом свої просторі груди.

Оксьон снідав сам. Добре їв. А Оксьонша сиділа й не зводила з чоловіка ще вологих від збудження та сліз очей.

У вікно, що виходило на шлях, заглянуло якесь хлоп'я. Потім друге. Ротенята од цікавості роззявлені, очі великі — то від сусідів гінці: "Ану, збігай, Колько (чи Ванько), подивися: живий дядько Оксьон чи повісився. Збігай. От любий..."

Згодом повз вікна промайнуло щось високе, потупало ногами на ґанку, постукало легенько у двері.

— Заходьте! — гукнув Оксьон.

І на порозі став Ілько-міліціонер, дільничний, дуже високий, дуже молодий і захеканий.

— Здрастуйте! — і, розгублено кліпаючи молоденькими густими віями, подивився на кожного, хто був у хаті. — Що тут у вас таке?

— Снідаємо... — любенько та мирно сказала Оксьонша. — Сідай і ти, Ілюшо.

— Та ні, я ненадовго, — сказав Ілюша — Я тільки взнать, що тут у вас таке. Орю матері грядки, а мені кажуть: так і так...

— Їй лишенько! Хто ж це? — Оксьонша зробила такі здивовані очі, що дільничний аж зніяковів.

— Цього, тітко, сказати не можу. Не положено.

— Сідай же хоч чарочку випий.

Ілько черкнув оком по пляшці без усяких написів.

— Не положено мені, тітко. Пішов я. Бувайте. — Він не дуже сміло, а може, тому, що соромився старших, узявся під козирок, нагнувся в одвірках, низько, але все одно зачепив форменим кашкетом притолоку.

— Хто ж це вже і доказав? — нетямилася Оксьонша.

Артем курив і дивився у вікно на небесну далеч; губи йому ледь здригнулися, і тільки той, хто добре знав старого, зміг би помітити, що то він посміхнувся.