Григір Тютюнник

Житіє Артема Безвіконного

— Ти ж, Оксьоне, хоч розкажи дядькові Артемові, чого ти розсердився, — сказала Оксьонша.

Оксьон слухняно поклав ложку і розказав:

— Підкликає мене вчора пальцем Петро-лавошник, червономордий отой, що в скоб'яному торгує. Підморгує, як Чорт Іванович, шепотить: привіз, каже, одно ліжко з бази, сітка панцерна, бильця з нікелю... все з нікелю, очі одбирає. Таке і в городі не в кожного буває. Візьмеш? Це я, шепотить, тільки тобі кажу... Ну, я — по пляшку. Раз, думаю, людина хоче вслужити, треба ж віддячити. Пішов сьогодні вранці раненько — він сказав, щоб я раненько прийшов, поки нікого ще біля лавки не буде... Машину з хлопцями у гаражі договорив, на могорич дав... Ну, виносить він мені одне бильце, друге, а в закоморок не пускає. А тут молоковоз під'їжджає, одкликав Петра за лавку, чую, каже: "Ти ж мені обіцяв, а оддаєш Оксьонові!" А він йому: "Цсс, їх не одне, а двоє. Буде й тобі". Ну, я — в підсобку. А цих нікельованих там десятків зо два стоїть... Кажу: "Ти ж казав, що одне, що тільки мені". Сміється, як Чорт Іванович: "А за що ж би я, каже, випив, якби дурних не було!.."

Оксьон зобижено надув воло.

— А я чоловік гордий! — промовив він.

— То він, синко, пеемаш, неправильно зробив, — сказав Артем, накриваючи шапкою сивину. — Йому треба було сказати, щоб ти вранці прийшов, а молоковоз в обід або ввечері...

Оксьон узяв ложку і їв далі. Обижено їв.

Артем підвівся і сказав:

— Тепер жить можна і не сердито: вдягтися, їсти є що... А я колись — давно, було, йду за сівалкою, чую: жлудок стає, пеемаш... Укину в рот пучку ячменю, пожую... У мене жлудок такий був, що й кирпичаччя вкинь, то переварить. О, чую отуто, — Артем торкнувся долонею нижче грудей, — закрутилися жорна... Пішов я брицця. Як треба буде ще, то кличте.

— Може, вам, дядьку, бритву дать? — сказав Оксьон і підвівся з-за столу.

— Ні, я такою не зумію. У мене своя є. Ще довоєнна, ТрудВАЧА називається. Я колись нею нарив на нозі собі розрізав та вмочив кінчик у йод, а витерти забув. Так він і одгорів. А п'ятка бере, пеемаш, як вогонь.

У сінях Оксьонша подала Артемові новеньку троячку і зашепотіла:

— Візьміть, дядечку, за те, що помогли. Візьміть.

— У мене, дочко, гроші є, — сказав Артем, навіть не глянувши на троячку. — На пошті лежить сто рублів і дома вісім, на хліб. Хвате.

— То, може, вам курочку зарізати, юшку з потрушком зварите чи борщу?

— Навіщо ж її різати? Весна надворі, вони саме нестися починають. Не клопочись.

І Артем пішов бритися п'яткою ТрудВАЧА.

Біля двору на нього вже чатувала купка сусідок.

— Що там, дядечку? В Оксьонів...

— А нічого, — одказав Артем. — Снідати кликали.

— А чого б міліціонер прибігав?

Артем пожував губами, подумав трохи і сказав:

— Покозиряти. Він козиряти вчицця...

Після вішання на Оксьона нападала велика спрага до життя і добробуту. Він брав свій мотузок і йшов з ним у поле по солому корові на підстилку. Раніше, коли не було ще самохідних комбайнів, Оксьон, після вішання або й так, ходив з ним уночі по снопи...

Сусіди помалу розійшлися, і в очах у них чаївся жаль, що так нічого й не скоїлося, тільки подратували.

Артемова хата, батьківська та ще дві прибудовані до неї, мала в довжину двадцять сім сажнів. Перша — під соломою, з увігнутими стінами і дахом, але ще міцна, бо рублена; друга — під черепицею, але стіни з саману; третя, з одним вікном, теж глиняна, але під шифером, зводилася для корови, якої в Артема вже давно не було. У другій, що під черепицею, замість кількох черепичин уставлено від сонячного боку і від заходу по дві шибки — "щоб видно було, пеемаш, як на горище полізеш".

Артем жив у першій хаті, де стояв давній дух прадідівських яблук "палянишниць", і так само здавна жили і ласкаво, заколисуюче цвірчали щоночі цвіркуни, а долівка і взимку, і влітку була встелена соломою: од ревматизму. Найперший відкривач сезону ходити босоніж через тиждень-два по тому, як зійдуть з землі березневі чи квітневі сніги, коли селяни ще не наважуються перевзутися з чобіт у черевики, Артем чомусь найдужче остерігався хатньої долівки...

Піч, грубка, скриня, лава, стіл, дерев'яне ліжко, великий мисник, пофарбований у темно-зелене, як броньовик, — от і все, що було в Артемовій хаті, якщо не враховувати миски, ложки, двох горщиків, тривідерного чавуна (Артем каже на нього "чавунець"), літровий кухоль та бритву ТрудВАЧА. Ні рушника, ні образа на покутті, ні сімейних карточок у загальних рамцях — голі стіни. І рушники, і образи, і карточки в рамцях покійна Артемова дружина Ївга закопала під війну в городі, щоб не згоріли, як підпалять хату або в неї щось улучить, але снаряд улучив не в хату, а в город, якраз у те місце, де було закопано добро, і воно разом з богами полетіло в небо, а наживати нове було ні за чим... Єдине, що могло б не тільки вразити, а й злякнути сторонню людину, якби вона зайшла до Артема вперше, то це великий цинковий чобіт, що стояв у кутку біля дверей. Артем склепав і спаяв його з двох новеньких лавошних ночов років сімнадцять тому, щоб ноги парити од ревматизму. Коли його вмовляли, і жінка, й інші люди, хто бачив роботу над чоботом, що, мовляв, ноги можна попарити і в ночвах чи великій мисці, Артем розважливо одказував на те: "Пеемаш, у мисці або ночвах як слід не напариш, бо вода швидко парою сходить і вичахає. А в чоботі ні. Тільки халяву треба ганчіркою зверху накрить".